Спогади командарма (1917-1920)
- Автор: Омелянович-Павленко Михаил Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 9668201248
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спогади командарма (1917-1920)». Краткое содержание книги:
Документально-художнє видання.
Тиждень пізніше, без оголошення, без формальних нот, — гармати й рушниці знов заговорили, тепер уже не лише на совітському, але й на добровольчому фронті, якому довелося стати головним.
Таким чином українське національне військо знов воювало на двох фронтах.
ЧАСТИНА ІІ
На чолі Запорожців в 1919 р. у боротьби з денікінцямі
(8.ІХ.—4.ХІІ. 1919.)
Розділ І
Призначення в Запорізьку групу. Державна інспектура
Інститут воєнних комісарів з огляду чистої теорії.
Ситуація, при якій уряд вводить закон; пізніші корективи. Інспектура при чинности. Висновки.
Призначення мене "на Запоріжжя" не було для мене несподіванкою. Мої приятелі, що були в курсі справ армійських верхів, про це мене вчас інформували. Знав я також і те, що одночасно поставлено мою кандидатуру й на командуючого наддніпрянською армією, але, через опір С. В. Петлюри — Головного Отамана армії, вона тимчасом була знята з черги: він ніяк не міг забути мені "Ходорівської конференції".
Власне кажучи, я й сам не поспішав. Хотілося на групі, яка вже випробовала себе в революційній боротьбі, перевірити всі нові тактичні засоби, які завдяки властивостям озброєння, скомплікованости моральних моментів у військових організмах та ще більше в масах, що на той час відогравали поважну ролю на хід військових подій, мали свої особливости. Як відомо, денікінці відкинули наші заходи в справі уложення з ними військової конвенції, якою малося на меті спільне протиставлення червоній навалі. В звязку з цим моральний момент у військах ще більш ускладнився, бо певна категорія старшин не могла ще собі уявити боротьбу з "білими"; почуваючи себе пониженими обовязком, взятим на себе перед урядом, де-хто з цих старшин скінчив дезерцією у ворожі табори.
Як певна реакція на згадані події, збільшилася роля "інспектури", яку далеко не всі частини зносили спокійно. До частин-опозиціонерів зачисляли себе й Запорожці.
Опанувати всі ці моменти, щоб потім відповідно кермувати довіреними мені військовими організмами — й було те, що, помимо всіх інших мотивів характеру національного, зрозумілих і без підкреслення, — мене особливо цікавило, як військового техніка.
Перед самим моїм відїздом на театр воєнних подій — я був із службовою візітою у першого генерал-кватирмайстра армії, генерала Курмановича, щоб порозумітися з ним у річевих технічних питаннях та взагалі поінформуватися про майбутню чинність моєї військової групи.
З розмови виявилося, що група мала спинити наступ денікінців на вапнярсько-одеському напрямку, а потім опанувати ситуацію на цьому напрямку, вирвати з ворожих рук оперативну ініціятиву.
Зорієнтувавшися в обставинах, я просив генерал-кватирмайстра доповісти Нач. Штабу ген. Юнакову моє бажання, щоб Запорізька група була ужита по можливости як "військовий таран", що відогравав би на ріжних напрямках ролю пробоєвої частини — без сумніву коли б цьому не заважали наші комунікаційні засоби. Моя пропозиція виходила з тої засади, що у воєнних комбінаціях того часу, коли військові організми мали скорше імпровізований характер, принцип часткової перемоги набував більших перспектив.
З відомостей технічного порядку, які я тут одержав, було для мене важливим довідатись, що відсутність 7-ої Запорізької дивізії буде заступлена дивізією полк. Удовиченка, а потім також не без користи була для мене й інформація, що противною стороною командує генерал-ляйтнант генштабу Розеншільд-Паулін, якого я знав особисто.
Все відповідно до обставин — каже правило боротьби, — так і в справі організації армійських утворів: доцільність конструктивних метод остаточно апробує боєва дійсність, або взагалі чинне ужиття цих організмів.
І перед нашим "19-им роком" заводилося на сході в арміях інститути, подібні до наших державних інспекторів — були то військові комісари Тимчасового Уряду чи "воєн-коми" — в совітській армії. Ходить не про назву, а про надто тендітну річ — порушення принципу одної влади у війську, себто ходить про те, що поруч із командиром стає "око" уряду, очевидно з завданням контролі чинности командира, апробації його розпорядків у межах їх доцільности відповідно до політичних завдань влади.
Правда, справи стратегічно-тактичного порядку звичайно виключалися з компетенції агентів інспектури, але біда в тому, що в реальних обставинах відокремити якоюсь особливою межею, що, мовляв, це торкається боєвих операцій, а те ні — часто абсолютно неможливо.
Успіх боєвої операції сполучається непомітними нитками з багатьма попередніми чинами начальника у всіх інших ділянках його творчости, не кажемо вже про впливи його особисті, — який би ні був малий ранґою боєвий командир, а в бою він нагло виростає для своїх підлеглих в імпозантну величаву постать, що домінує над усіма й усім. Не дарма в німецькому боєвому статуті зазначалося: "Коли тобі тяжко (цеб-то воякові) — подивися на свого офіцера".
Отже не тяжко собі уявити — чи може бути мова про яку-будь, у повній мірі корисну працю командира у відношенні до його підлеглих, — коли над ним стоїть печатка недовірря уряду.
І через те ми бачимо, що справа з воєн-комісарами — це справа ризиковна, справа, що може дати при нормальному стані річей лише зниження боєвих вислідів і тому за нормальний засіб її вважати не можна, та й у моментах хороби організмів треба віднести її до сильно діючих засобів, які, як відомо, можуть дати діяметрально протилежні наслідки: "або — або".
Прі порушенні боєздатности організму, з тих чи інших причин, — перше, чого треба хопитися — це або зміни в Верховному Командуванні, або навіть і ширші зміни в командах уже самих військових організмів, як це, скажемо, зробив Жофр по боях на границі.
Одначе раз командування не справляється з своїм завданням, або з тих чи' інших причин тратить авторитет, діло уряду — не дати гангрені затруїти цілий організм і завчасу цьому запобігти. По словам австрійського правильника: "у згоді та правильній праці всіх лежить сила; змагання одинцем, навіть повні жертв, не приносять рішучого успіху"; в часі революції, коли часто-густо малоавторитетність командування не є вислідом браку порядку чисто фахового чи морального, а межує вже з моментами політичними, доцільно підсилити авторитет командування тактовним співробітництвом її з популярними політичними провідниками та їх агентами на місцях — воєнними комісарами.
Але справа незвичайно ускладнюється в горожанській війні; тут, звичайно, стає неординарним і навпаки: трансформація йде назад. Завданням урядових кол буде перейти як можна скорше від командирів-дилетантів до фахових, а в такому випадку буде дуже тяжко обійтися, бодай на початку, без інституту воєнних комісарів, але й за цим повинна відчуватися явна тенденція — якнайскорше перейти до нормального стану річей, до єдиноначальности.
Війну, цю велику й страшну драму, успішно роблять тільки люди з повним авторитетом і міццю.
Отже на присутність в армії інституту "воєн-комів" треба дивитися як на лихо, якого, на жаль, іноді годі уникнути.
Ті чи інші наслідки цілком залежатимуть від ступня інтеліґентности самих воєн-комів, їх саможертви, здібности імпонувати військові своєю моральною силою.
В споминах "Переговори з добровольцями" я змалював ту стратегічно-політичну ситуацію, при якій відбувся "похід на Київ" військ Директорії, — тепер треба домалювати цю ситуацію, щоб висвітлити, наскільки ці зовнішні моменти, що панували тоді на Балтійсько-чорноморському пляцдармі, впливали й на формування армійського організму.
Армія Директорії вже з початком квітня була близька до повної гангрени: з 300-тисячного колективу вона обернулася вже в невеличкі частини, що нагадували швидче переїзжі готелі, ніж боєві організації, бо вони що-раз відвідувалися іншими "гістьми", єдина мета яких була… здобути грошей на зброю, одяг, узуття, щоб потім з відповідними приписами вирядитися "на повстання". Ті, хто тоді мав змогу робити спостереження, певно не раз бачив "тріюмфальний" виряд отамана XX на партизанщину: купка верхівців у старо-козацьких убраннях, а далі вози, вози…, а на них майно, майно та кілька козаків…