Спогади командарма (1917-1920)
- Автор: Омелянович-Павленко Михаил Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 9668201248
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спогади командарма (1917-1920)». Краткое содержание книги:
Документально-художнє видання.
Все свідчить, особливо-ж фінал того циклю подій, що добровольці армії ген. Денікіна не хотіли дивитися на речі так, як вони дійсно були, але як їм то подобалося, — це була основна їх хиба, а хиби ніколи не даруються, — помстилася вона й на т. зв. "белом двіженії".
Мотиви пропаґанди "білих" — мовляв — українці "другие большевики", "бандити", "мужики" і т. д. — виказали себе вартими лише до пори, до часу…
Вони — білі не зрозуміли того, що антибольшевицька маса того часу хотіла замирення між обома безсумнівно більшими рухами українським та добровольчим. І був час, що маси суґестовано тим, що — мовляв — йдуть "переговори"…
З моменту, як цей міраж був розвіяний (події у Київі) маси, довго не розмірковуючи, станули як партизани одверто на бік українців.
Цю еволюцію добре використав у свою чергу Лейба Троцький-Бронштейн, кидаючи національно свідомим масам півдня прокламації за прокламаціями, де голосилося, що в національному питанню добровольці нічому не навчилися… а вимученим від війни народам реклямував "самостоятельность вплоть до отделенія".
З української сторони заслуговує уваги стремління не повторювати минулих помилок і не провадити вже війни на два фронти.
Цим оправдано рішення Начальної Команди навязати модус з добровольчою армією, як з репрезентанткою рівнож антибольшевицького руху, але знаючи |"гасла" білих Н. Команда обмежила цей контакт лише військовою конвенцією.
Багато дечого можна було б сказати про переведення
цієї справи в життя; але так, як вона була поставлена, справа ця мусіла закінчитися невдачою.
Не будемо тут повторюватися й не будемо знов наводити мотиви "за" і "проти", всі вони подані вище.
Важно зазначити лише те, що війни на два фронти Україна таки не уникла. Але й тут, як ми це вище зазначили, головним фактором невдач — був ТИФ.
Унаслідок політичної блокади Антанти він здесяткував обидві Українські Армії, та ще тоді, коли закуплений санітарний матеріал був на кордонах конфіскований, бо не було змоги побороти всі дипломатичні перепони.
Це вже утретє так сталося, що Антанта своїми впливами зводить нанівець усі визвольні політичні зусилля українських патріотів.
1. Було це в боях за Західну Україну (Галичину), де Антанта, ставши на бік поляків, своєю моральною, збройною, й матеріяльною поміччю, звела на нівець поважну організацію західних українців та знищила всі здобутки Української Гал. Армії.
2. За Гетьманської Держави, коли накинула Урядові "ідею федерації", а пізніше залишила українців й нарешті в р. 1919.
Але це ще не був кінець: в році 1920. — українцям було сказано: "Мавр зробив своє діло — мавр може відійти".
Констатуємо, що "перемога" білих над українцями була "Піровою", бо фактично від цього моменту треба рахувати початок морального розкладу білих. Матеріяли про цю фазу ми подали вже у своїй більшій праці "Зимовий похід", — тут ми даємо слово іншим авторам.
Спомини ген. Кравса подають нам образ долі армії ген. Бредова:
"Ген. Бредов, якого большевики розгромили вщент, даремно просив румунів, щоб перепустили його з рештками війська біля Тирасполя через Дністер. Його відділи, які хотіли перейти через міст, приняли румуни вогнем і прогнали назад. Йому не лишалося нічого, як іти на північний захід здовж Дністра в обійми поляків. У Григорополі я побачив саме похід цих сумних решток. Загнані,збідовані постаті, що на їх обличчях малювався жах, посувалися в непорядку як тіні. Тріюмфатор зпід Києва, що колись згори дивився на Українську Галицьку армію, шукав тепер охорони за її плечима. Які тяжкі почування мусіли огортати цього чоловіка, коли він врешті перебився вздовж Дністра із своїми несповна З тисячами вірних вояків до поляків, щоби скінчити в таборі полонених." (Ст.81–82.)
А далі ген. Кравс продовжує:
"Я жив у Берґдорфі як приватний чоловік, харчувався у старшинській харчівні, але нічим не журився. В той час я жив дуже близько з тамошнім євангелицькім пастором. Це була високоосвічена, начитана людина, мав дуже гарну бібліотеку, й я часто переводив час, граючи з ним у шахи. Одного гарного дня — це було десь у половині квітня — запитав він мене підчас гри в шахи, чи я не хотів би бачитися й говорити з одним цікавим для мене і знайомим мені паном. Коли я заявив свою охоту, він повів мене в сусідню кімнату, й я на своє велике счудування, побачив там перед собою генерала Штакельберґа. Ми привіталися дуже сердечно, він оповідав мені багато й був тієї думки, що в цілім нещасті завинив ген. Бредов, який грубо порушив свої уповноваження, переступивши їх. Він просив мене уможливити йому дістатися до Одеси, а звідти він постарається дістатися до своєї батьківщини (він був естонцем). Я казав виставити йому документ на чуже прізвище як ветеринарові, що має їхати до Одеси по ліки, побажав йому щастя на дорогу й ніколи вже його не бачив. Чи заїхав він щасливо до своєї батьківщини?" (Ст. 88–89.)
А ось маркантні і красномовні слова про розклад Денікінської армії відомого московського політика бувш. редактора "Кіевляніна" В. Шульгіна, учасника денікінського походу в Україні ("1920 год"). Розмова його з "Главноначальствующім областю" ген. Драгоміровим:
—"Да… Ви, покидая "область" и сдавая командованіе, благодарите войска и затем кончаете приблизительно так: "не объявляю благодарности"… Первое —… за всякія безобразія, а на втором месте стоит в приказе…, которая покрыла позором свои славныя знамена грабежами и насиліями над мирным населеніем"… Ген. Драгоміров на це відповідає: — "Я об этом не могу спокойно говорить… Я с очень близкими людьми перессорился из-за зтого. Я пробовал собрать командиров полков, уговаривал, взывал к их совести. Но я чувствую, что не понимают…"
В. Шульгін від себе вже додає:
"Я вспомнил свою статью в "Кіевлянине" в двухлетнюю годовщину основанія Добровольческой арміи… два месяца тому назад… Орлы, бойтесь стать коршунами. Орлы победят, но коршуны погибнут.
Увы, орлу не удержались на орлинной высоте. И коршунами летят они на юг, вслед за неизмеримыми обозами с добром, взятым… у "благодарного населенія".
"Единая, неделимая в кривом зеркале действительности." (Ст. 5–8.)
А ось інша картина в освітленні В. Шульгіна: він побачив в Одесі натовп офіцерів із добр-армії, що реєструються (!):
"Я потолкался некоторое время среди этой толпы и ушел в отвратительном настроеніи.
Толпа… Толпа офицеров. Не знаю почему, на меня всегда офицеры производят самое тяжелое впечатленіе, когда они собираются "толпами"… Офицер по существу "одиночка"… Он должен быть окружен солдатами. Тогда понятно почему он "офицер"… Но офицерство "толпами"… Тут есть какое-то внутреннее противоречіе, которое создает тяжелую атмосферу…" (ст. 26–27).
Правда, В. Шульгін не залишає без саркастичних своїх завважень і представників української армії. Але саме життя подібні його міркування давно відкинуло.
Не будемо йти за В. Шульгіним й узагальнювати та змішувати до купи зле й добре, бо знаємо, що і в добровольчої армії знайшлися ті, які ухилилися до Криму, аби там обєднатися навколо іншого провідника, а тим самим, коли не все, то львину частину з того, що було пережито, — осудити.
Цього вимагало і те, що як то було уже сказано вище, той час Українська Дієва Армія з численною кількістю вояків із УГА, в "Зимовім поході", місяцями вільно ходила по широких просторах України… Чи не була це воля Вищої Справедливости?…
Так змальовується період української визвольної боротьби, який ми назвали: "Переговори й війна з російською добр-армією".
В наступному році 1920. Начальна Українська Команда за час своїх успіхів (пролом на Дністрі, де була розбита стотисячна армія червоних) знов заслала до добр-армії ген. Врангеля, делеґацію із пропозицією заключення військової конвенції. І все свідчило про те, що на цей раз дійшло б до згоди, коли б не передчасне завішення зброї польською армією (9. IX. 20.) — завдяки чому обидві невеликі армії були залишені самі й, виснажені в боях, були змушені перевести свої війська до чужини.