Спогади командарма (1917-1920)

Обставини на Україні перед походом Армії У.Н.Р. по ворожих запіллях

Уже в липні 1919 року ставало ясним, що тільки зброєю вирішатиметься питання, кому бути господарем на широких просторах півдня бувшої Росії — чи Добрармії з її кличем "єдиної неділимої Росії", чи тій силі, що виросла з української національної революції — Українській армії та повстанчим загонам, що виступали під прапором незалежної Української Народньої Республіки.

Маючи перед собою спільного ворога — російську большевицьку армію, — обидві сторони занедбують важні стратегічні завдання й пориваються наввипередки до опанування Києва.

Українська та Деникінська армії вступили до Києва майже одночасно (українці ввійшли лише на кілька годин раніше).

30 серпня 1919 р. в місто ввійшли частини армії Соборної України (корпуси: Запорозький та 2-й Галицький), збоку Деникіна — полки гвардії та козачі частини.

Сутичка між українськими та добровольчими частинами була неминучою. Військо Соборної України мусило виступити з Києва не тільки тому, що частини Добрармії були сильніші, але й через те, що в тилу Української армії опинилася XIV Совітська армія — вона хотіла за всяку ціну прорватися на північ. На очах обох ворожих станів XIV Совітська армія з важкими обозами пройшла коридором, що утворився був поміж арміями, з півдня на північ і зайняла Бердичів.

Я можу з певністю сказати: війна, що виникла потім між Українською національною збройною силою й Добрармією, лежить цілком на відповідальності керівників останньої.

Пошанований довірям обох Українських армій, я, в товаристві панів Певного, Трепета й сотника Начальної Команди Галицької армії, провадив переговори з комісією Добрармії, що на чолі її стояв генерал Непенін [42].

Головна й непереможна перепона була в пропозиціях добровольців — підписати політичну умову, що обнижувала б вимоги українців до культурно-освітньої автономії.

Ще тиждень проволікання, для нас дуже невигідного, бо наближалася осінь, а наша армія була необута й неодягнута, і на фронті від Кодими (залізнича стація на колії Жмеринка — Одеса) до Фастова розпочалася нова війна, що вже мала чисто національний характер.

Українські армії кинулися до бою, і, поки було тільки два вороги — "білий" та "червоний", вони назагал успішно провадили боротьбу; Запорожці й Волинці билися на Одеському напрямку, Київці та 3-я дивізія — на Уманському, далі на північ був район Галицької армії.

Тиф різних видів та інші пошесті показалися найдужчим ворогом: за короткий час добрі військові частини, що мали найцінніші вояцькі кадри, гинули від тифу.

Наприклад, Запорозька група (дві дивізії), що в липні мала до десяти тисяч чоловік і втратила в боях із добровольцями не більш як 200–300 чоловік, на листопад числила лише 2–3 тисячі.

Коли Українська армія так гинула від пошестей, бо не мала ліків і не могла їх одержати з-за кордону через заборону держав, що підтримували Деникіна, то Добрармія мала добре організовані санітарні потяги й не боялася тифу.

Не дивно, що в цих умовах, замість успіхів, настали воєнні невдачі. Вони мали наслідком відступ нашого війська на всьому добровольчому фронті. (На північно-східньому напрямку, Бердичівському, большевики були пасивні).

На нарадах із представниками Уряду в Камянці на Поділлю та Жмеринці Вище Українське Командування представило владі необхідність знайти вихід, щоб урятувати від фізичного знищення рештки славних частин (доклад військового міністра В. Сальського) [43]. Але ситуація ще більш ускладнилася після того, як дня 2 листопада 1919 р. Начальна Команда Галицької армії підписала сепаратну умову з Деникінським Командуванням Новоросійської округи (угода генералів Тарнавського й Шіллінґа), — цим було скреслено пляни організованої боротьби надалі для задержання якої-будь території.

Сепаратна угода з дня 2 листопада Команди Галицької армії пригноблююче вражає цілу армію: з півдня і сходу — білі, на півночі — червоні москвини, у запіллі, від Збруча до Шепетівки, — поляки, всередині — шпиталі…

Я не маю змоги детальніше спинятися на питанні про сепаратну угоду Галицького командування з Деникіном, бо в той час я був цілком захоплений боротьбою на фронті супроти військ генерала Розеншільда-Паулена. Вважаю за потрібне зазначити, що ще під час моєї командировки в добровольчий стан для переговорів, я вже помітив, що у Вищої Галицької Команди були окремі думки щодо дальших стосунків із Добрармією.

Пригадую, що я це пояснив собі, як наслідок першої невдалої сутички з Деникінськими частинами.

Як дисциплінована організація Українська Галицька армія не може відповідати за вчинки своїх політичних та військових провідників. А серед цих провідників у той час запанувала віра, ні на чім не оперта, що Деникін "визволить Галичину з-під Польщі", що "Деникін непереможна сила" і т. д.

Ці провідники Галицької армії, наважившись на цей крок, несуть відповідальність і за дальшу руїну Галицької армії.

Українська Галицька армія билася за самостійну Україну. Коли оборонці цього переходу Галицької армії набік найтяжчого ворога українського народу зазначають (не треба забувати поступування заступників генерала Деникіна на Кубані), що мусили рятувати армію, яка була нездатна до боротьби, то аргумент цей нічого не вартий.

Не в кращому стані була Наддніпрянська армія. Аджеж галичан обернув Деникін негайно проти большевиків під Бердичевом, — по волі своїх провідників вони мусили битися на своїй землі за інтереси чужинців.

Що політика провідників Галицької армії ані трохи не відповідала настроям галицьких стрільців та старшин, видно з того, що вже в кінці листопада Галицька армія прислала до Терешполя (коло Любара) делегацію: д-ра Давида та Петрика для досягнення ясности акції з Наддніпрянцями. Це сталося тоді, коли політичні провідники Галицької армії, побачивши свою помилку на союзі з Деникіном, поїхали шукати інших шляхів за кордоном.