На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
День був хвилюючий і неспокійний, гомін бою раз стихав, то знову кріпшав. Тому, що наша хата стояла на краю села, при безпосередньо обстрілюваному шляху, я хвилювалась і пропонувала тікати на оселю, що лежала осторонь шляхів. Туди ми й пішли обоє з Фільком. На оселі було тихо й безпечно, але наш прохід лісом був дурний, і міг коштувати нам дорого, бо на цей відтинок була звернена увага, і його обстрілювали, правда не дуже густо.
В лісах були війська, головно СС, і боронились. Ще довгий час після офіційної капітуляції вони боролись у горах, три неділі бої йшли на Едері, в його нетрях, і відтіля, як і з околиць Зефельду, лунали гарматні постріли, часто й крісова стрілянина.
Але того дня під вечір стихло все. У містечку стояли вже американські частини, й було проголошено капітуляцію. По катастрофі в Берліні новий провід армії припинив дальший опір. Та й не було вже ні клаптика землі, на якому можна було боронитись. Найнебезпечніший і найпридатніший для оборони терен — Альпи — не відограв ніякої ролі в тій війні. Вона прийшла туди на кінець, коли все лягло, й ніхто не думав боронитись.
Таким чином і ми уникнули страхіть війни та фронту й пережили її розмірно добре та без утрат. Мої пакунки я завчасу привезла з Цірлю до Тельфсу. а згодом і решту привіз Філько з Іннсбруку, так що ми власне нічого не втратили з забраного з хати, крім того, що ми залишили в Відні.
На нашій хаті повівало біле простирало, яке старі виставили через вікно з горища. Як і другі, старі дякували Богові, що війна скінчилася, і ворог церкви й духовенства, Гітлер, згинув заслуженою смертю.
Війна скінчилася, але ми були на чужині без завтра і несвідомі, що робити далі і як нам прийдеться жити.
Був то день 7-го травня 1945 року. Потім ми святкували Великдень. У нас у хаті вояки трохи нашкодили, забравши дрібниці. Деінде, серед українців на загал, нічого не діялось. Та німців трохи обібрали, де-не-де дещо з грошей чи дорогоцінностей, та не одній дівчині перепало від запальних вояків.
У церкві ми мали вже одного американського українця й тішились ним. Ми вже не були такі самітні й боязкі. За океаном були наші брати.
ІІІ
ПІД НОВОЮ ВЛАДОЮ
ЗАМОРСЬКІ ГОСТІ Й ГОСПОДАРІ
Ще довго гуділи десь у горах гармати, кулемети торохтіли в лісах під Едером чи в проваллях Ецталю. Ще довго в лісах вздовж Міттенвальду боронились СС. Але містечко було непричасне до всього, воно раділо, що «дер Кріах іш авш» — війна скінчилася. Усі відідхнули. Вже немає тривоги, вже можна спокійно жити, спати й працювати.
Замовкли сирени, що шість років непокоїли людність та звіщали про смерть і руїну. Минувся великодержавний сон германського народу може назавжди. Наставали для них під’яремні будні.
Зараз після перших стеж і відділів в’їхала до Тельфсу змоторизована муринська дивізія. От тоді було що бачити! Люди вийшли на вулиці, та з вікон оглядали небачених людей і машини. Оце великий заморський континент кидає на вузькі тірольські вулички свої кольорові війська і свою переможну зброю.
Їдуть на великих гарматах кольорові люди. Бурі вози, величезні дула гармат, гуркіт моторів, запах бензини. Танки торохтять плазунами, авта біжать, котяться. Кольорова людина сидить на возах і цікаво розглядається по альпійському світі. Одні з них бронзові, майже смагляві як опалені. Другі темніші, більше жовтяві чи оливкові. Товсті, сяючі обличчя, соковиті губи, малі усміхнені очі. Руки в перстенях і браслетах, при апашках шпильки, здебільша жіночого фасону прибрані кольоровим камінням. Годинники, золоті ланцюжки на шиї…
Є й другий тип. Оці зовсім чорні. Сухі, похмурі, вистаючі вилиці, низьке чоло, кучеряве, як вовна, чорне, як вугілля, волосся, малі хижі очі. Сидять непорушно на возах і грізно дивляться на білу людину. Нагадуються оповідання Джека Лондона про острови Тихого Океану або повісті про африканські нетрі. Чується одноманітний, грізний звук тамтамів, що кличуть у похід. І страшне «кай-кай» (їсти). І, хоча вони сьогодні дістають їсти прегарні консерви й досконалі американські харчі, все ж ми жартуємо: оцей виглянцуваний, як чобіт, то певно з тих, що — «я тебе кай-кай».