На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
Вже вдосвіта розійшлась ця вістка по місту, а небавом з цілої околиці нарід біг до фабрики. Оце тепер вона розкрила гостинно свої комори і, як добра мати, буде обділювати діток своїм добром. При брамі стояли службовці й били на картці печатки фірми. З такою печаткою входив громадянин до магазину. Тут йому при першому станку давали десять коців. Коци тяжкі з бавовни мішаної з чимось, як ми казали — «пішлівські». Під оцим крамом кожен гнувся. Зараз же при черговому варстаті кидали йому на друге плече оберемок сінників, потім простирал — і громадянин зігнутий під тягарем аж стогнав. З тим повинен був іти через магазин до виходу. Що ж, коли йде, а тут дивиться: мішечки, там рушники, тут лямпи, далі домашній посуд і чого там не було! При одних станках стоять робітниці чи службовики, при інших — нікого. Так і проситься: бери! Тож очі аж світяться: беруть! Варехи, казани, свічки, мило, матраци…
Беруть, але усе це тяжке й не міститься в руках. Одно закидають на спину, друге беруть під пахи і до рук. Скидають простирала, до них вантажать набір. Що ж, коли пробують завдати собі на спину — тяжке. Мучаться, борсаються…
Між тим публіка пливе, як гірська річка. Бити печатки — йде швидко, але потім, ого, потім робота не легка! Народ товпиться, один лізе на одного. Комусь падає набір на землю, через нього скачуть люди, топчуть коци й полотна, бряжчить посуд. Якраз того дня ішов дощ і сніг, і люди входили мокрі й з болотом. Оце жінка наладувала повне простирало, стала біля нього і ніяк не підніме. Просить, щоб їй завдали. Але кому то в голові? Кожен біжить спершу обвантажений коцами. Вони обтяжують. Тут хтось крикнув: «Що вони дають нам такі коци? Он там є кращі!» — І вже кидають ці коци на землю й біжать за ліпшими. Хапають їх, білі вовняні коци, але й тих багато не піднесуть. Одні виносять поспіхом набір та скидають його в сусідніх хатах, але другий раз їх не хочуть пустити на фабрику. Другі вживають іншого способу: під вікнами стоїть родина й вони кидають через вікна все, що попаде під руку. Родина ловить, ловлять і сторонні. Вже поприїздили з ручними возиками й ладують добро. Інші, що без возиків, нагромадили скирту майна посадили дітей пильнувати й далі пішли брати, або пішли по транспорт. Іде сніг, дощ, мокнуть діти, коци й усе.
Нова й нова хвиля людей пливе до фобрики. До магазинів входять і містком і кладкою через потік. Під натиском людей ламається поруччя містка, декілька людей падає в воду. Та це нікому не шкодить. Публіка жвава, очі сяють радістю і жадобою. Кожен біжить і скаче наперед, штовхає другого. Людський натовп затіснюється, з магазинів летить усе, як пір’я з розпореної перини.
Оце хтось крикнув: шпек! (сало). Це магічне слово електризує всіх. Справді, де магазини харчів? Кидають усе й біжать в другий, третій чи дальший магазин. Публіка не визнається де і що, тож хапаючись, мішаючись, біжить через фабричні залі, вламується до складів, риється в тім, що там знаходить і бере, бере, бере! Хапаючись, з гамором і криком. Інші тихо, діловито з премедитацією. Жінки виказують якнайбільше жадоби. Їм трусяться руки, палають очі, на обличчі в них гарячкові рум’янці.
Порядок, який фабрика завела, не дасться втримати. Організовано грабити ніхто не годен. Тож публіка зіштовхує й тих, що штемплюють картки й тих, що видають, впадає гурмою в фабрику й господарить, гуляє сама. То радість, то життя! Під’їздять візками, але вже й фірами. Тут воли, там корови чи коні. Ладують повні вози, не в’яжуть, падає по дорозі, розкидається. Вантажать навіть коровам на спини, зв’язують кінці простирал під черевом. А оберемки танцюють, повертаються і валяться. Господарі ловлять, кричать, бідкаються. Над’їздять сусідні села з солідними господарськими возами. Народ вдирається до магазинів і бере все, бере скільки може, скільки дасться. Народ гуляє!
Що роблять «ости»? Їм, як тим, що не мали гавз-гальтспасів не належиться нічого. Тож, спочатку вони стоять і приглядаються та тішаться з гармидеру. Це розпорядження проти чужинців, проти тих, що найбільше працювали. Вони не повинні дістати нічого. Але ж згодом робиться безладдя, і вони мішаються в юрбу та переможним натиском вдираються в фабрику. Тут ви побачите і Радюка і Петька і Сапруна. Приходять цілими родинами. Ловлять речі, викидають і вантажать як і німці. Інколи хтось із німців вигукне щось проти «авслендерів»[47], але ж зараз же мовкне, бо й наші вміють скалити зуби. Зрештою не час на сварки. Кожен бере, діловито й швидко хапаючись. Пишу — бере, бо коли фабрика й сама відкрила брами, а бургомістр закликав брати, то не повинно б це називатися грабунком. А насправжки — грабують.
47
Чужинців