На схрещених дорогах

Треба знати, що зараз же з приходом американців наступила масова репатріяція. З ранку до ночі їхали автами всі: бельгійці, французи, італійці. Та до цієї справи вернусь ще в окремому розділі. Тепер ще до французів: частина їх була теж на роботах, як наші, але друга були добровільні робітники так, як був і французький легіон війська. Тож не один з цих добровільних не мав охоти вертатись додому. На багатьох обличчях видно було непевність або й журбу. Мала я враження, що до них належить і Дідіє.

Все ж вістки, які я принесла нашим, заспокоїли їх трохи. Ще втішніші вісті були з Іннсбрука. Роман і Мітельський натрапили в Іннсбруку на подібний стан, як попереднього дня у нас: там зійшлось декілька громадян, нашвидку утворили якийсь комітет та пішли до американської влади представитись. Були вони у майора, який привітав їхній комітет, що було згідне з відозвою генерала Айзенговера, який закликав чужинців організуватись у комітети та співдіяти з американською владою. Запевнив їх, що влада візьме під опіку чужинців (їх потім називатимуть ДП, тобто переміщені особи, так і я називатиму їх коли мова йтиме про різні народи), що ніякого насильства ніхто не сміє їм чинити — що тепер є демократія.

Дуже втішені вернулись і переказали таке нам. У всіх піднісся дух. Перші репатріяційні ластівки вже були над нашими головами, й ми боялися, щоб нас не примушували вертатись.

Наш комітет скріпився, Філько найняв кімнату, де колись була НСДП[57]. Ми пошили жовтоблакитний прапор — жовте я відтяла від моєї заслони на вікно, синє дав хтось, і прапор замаяв над домівкою. На вікні швидко з’явився тризуб.

Два дні я ходила на фабрику й дбала в першу чергу про наведення якогось ладу та гігієни. Третього дня я прийшла й застала лікаря-німця. Таня інформувала, що американська влада призначила його фабричним лікарем. Я підійшла до нього, ми познайомились. Це був тутешній лікар, партійний наці. Колись працював на фабриці, але, як казав, не міг погодитись з Пішлевими порядками і відійшов. Тепер без його, ніби, згоди військова влада призначила його тут лікарем. Але він готовий кожної хвилини піти зі мною до них, зректися посади на мою користь. Говорив дуже ввічливо й скромно. Не почував себе безпечно. За декілька днів його арештували, й він зустрівся, мабуть, з Пішлем у концентраку.

Що було робити? Я була самозванцем. Мабуть поляко-французи постарались, щоб я не була на фабриці. Я умовилась з лікарем, що завтра вранці підемо до влади. Скинула халат і відійшла. Швидко й без думок. Життя було тепер інше й справи зовсім інші. Вже тепер було відомо, що всі ці дівчата вертаються додому. І то в найближчому часі. А як їх не буде, то й мені нічого там робити. Хоч як я скреготала зубами, але вони були мої, бо були українки, і не фабрика і не фахова праця мене тягнула, а їхнє добре. Тож до лікаря я не пішла й раз назавжди розпрощалась з фабрикою. Потім після його арешту Іннсбрук призначив лікаркою якусь росіянку. Але я вже не цікавилась фабрикою, де не було моїх дівчат.