Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » На схрещених дорогах
На схрещених дорогах - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

На схрещених дорогах

Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:

Один з найсильніших творів Софії Парфанович, лікаря, письменниці і громадської діячки, а заодно - один з найсильніших прикладів української мемуаристики. Історія кінця війни і післявоєнних років, побачена очима жінки, яку гірка емігрантська доля змусила покинути рідний край. Написана дуже живим і природним стилем, особливо її прикрашають напрочуд професійні описи природи. Український читач вже мав змогу познайомитися зі спогадами прибраного сина Софії, Романа Волчука, але він сам зізнається, що спогади Софії Парфанович значно детальніші й об'ємніші.
1 ... 52 53 54 55 56 57 58 59 60 ... 111
Перейти на страницу:

Дивіться! Дивіться! Оце Петькові накидає Нюся на спину коци, він викидає крізь вікна. А Вовк вантажить на тачки. За хвилину тачки від’їздять. Петько хвилину відпочиває, витираючи спітнілого лоба. Але ж поки приїдуть другий раз помагає Сапрунам. Їхня ціла родина нині за ділом. П’ятеро осіб працює, аж тріщить, пакують, вантажать. До оселі близько. Зараз же він сам відвозить і приїжджає ще раз, і хто його зна скільки раз. Буде чим спекулювати. Тож Петько помагає й тій родині працювати.

Радюк бере розважніше і більше зорганізовано. Він сам один, бо діти малі й жінка при них. Правда, помагає йому колега, але на свою тачку він вантажить те, що потрібне в хаті. Треба сказати, що українці беруть спокійніше й не так жадібно, як інші. Може тому, що не мають домів і батьківщини, і не мають певности, що з ними буде завтра. Інтелігенти подекуди соромляться цієї роботи. Наш інженер бере трохи коців, Філько — пару коців, два сінники, пару мішечків і три варехи. Одну дасть старим, а дві маємо. Буде чим воду черпати. Правда, правда — пів десятка бляшаних ложок! Придадуться для кухні. Роман заклав руки в кишені, ходить по фабриці й «збирає враження», рук до «праці» не хоче приложити. — А, добридень, добридень! Панє вуйцє приїхав візком. — Сапає тяжко, бо й хто бачив таке. Але беруть люди, треба й собі дещо.

Ціла славетна фірма Шнайдера тут! Он де придадуться руки! Вміють хлопці працювати, хай ніхто не думає, що в них стільки мудрости, що скелі вертіти та на сонці вигріватись. А що фірма не согірша — таку її мать — тож забрали усі тачки й візки, треба ж чим возити. Шамо, Волошко, Строяновський, Мельничуки два, а втім усі вони, усі працюють, тільки в жмені попльовують, докидаючи інколи соковитого матюка на адресу фабрикантів і експлуататорів трудящих і Гітлера й німців і кого хоче. Народ завзятий і жилавий — до того ж фабричні наші дівчата помагають своїм — не один із них мав ближчі зв’язки з Пішлевими пансіонерками — діло йде.

Веселий час настав у Тельфсі. Їйбо, веселий! Ідуть вози, візки, возики, тачки, йдуть пішки навантажені, як віслюки. Піт витирають і нарікають: ще я ніколи так тяжко не працював, як нині!

Сусідні села забирають решту. У фабриці залишаються машини, дрімаючи на своїх вісімдесятьох сантиметрах цементу і порожні стіни. Мовчать мотори. Дівчат ніхто не пильнує. Носять, беруть, вантажать, бігають по місті. Он які часи! Кінець проклятущому заводові, кінець каторжній праці!

Все ж, не одна з журбою думає: що далі?

Що до дирекції фабрики: Пішль уже в останні дні покинув фабрику, чуючи звідусіль погрози й сховався в своєму «яґдгавзі»[48] коло Імсту, в горах. Гофман залишився до кінця. Він і його помічники організували роздачу. З якими почуваннями — не знаю.

Я прийшла на часинку подивитись. Стала біля мого приятеля на брамі, дивилась на подвір’я й магазини і думала — як швидко все кінчиться. Нагадувала, скільки боротьби й болю і пониження я зазнала тут за такий короткий час, і дивилась на дівчат. Були зайняті, бігли швидко, обвантажені, жодна й не здоровкалась до мене.

Над брамою головного корпусу надщерблена п’ятираменна зоря, як з першого дня, дивилась на мене призирливо й насмішливо. Тепер я дивилась на неї з запитом і ненавистю.

* * *

Інші фабрики якось забезпечились, від такого господарювання натовпу. Шіндлер позамикав брами, виставив варту, а швайцарський білий хрест стримував кожного. Тож ніхто й не пробував напасти. Не чіпав теж ніхто і Найнерової фабрики взуття, хоч і він був партійний. Видимо Пішль тішився найбільшою кількістю ворогів. Таки цю фабрику місцева влада видала сама на грабіж людності.

В той же час по склепах відбувався легальний і організований випродаж: тут давали хліб, там на особу 1 кілограм рижу, якого ми не бачили за час війни. Десь там давали по одному-двоє яєць чи трохи муки. На все були черги і все йшло організовано, штемпелюючи картки чи гавзгальтпас. Дещо з того потім навіть відраховано. Все ж трохи харчів люди призбирали на перші дні. Та за всім треба було стати в чергу й треба було мати більше людей: одного, щоб став тут, другого — там.

У ті, останні дні, літаки вже не літали, тож народ гуляв без страху перед небезпекою з повітря. В горах гуділи гармати, часом було чути стрілянину з автоматичної зброї. В напрямі Лермосу в небо знімались клуби диму.

Та воєнними діями в ті дні громадянин не цікавився. Він мав щось досі не переживане. Було не те, що в нас: скільки разів змінювався режим, грабовано фабрики і магазини. Тіроль жив спокійно й здалеку від воєн, сидячи собі спокійно за своїми горами. Війну він бачив ще за Наполеона. Щасливий край, щасливий нарід! І тепер війни не зазнав. Може від того нарід такий черствий і егоїстичний, що лиха не знав, ніколи не мусів іти під чужі плоти проситися до хати.

вернуться

48

Ловецькому дімку

1 ... 52 53 54 55 56 57 58 59 60 ... 111
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)