Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Ну, звісно! П'ятнадцять років прожити в одному місті, це ж щось та значить! Більшість людей, з котрими я будь-коли зустрічався тут, напевно, знають, що я виїхав з Бове, і якщо я знову з'явлюся, особливо з молодою дівчиною… Ні, краще підемо по мало освітлених бічних вулицях.

— Це через твою матір! Ти хотів би застати її зненацька?

Видно, якась нотка в моєму голосі зрадила моє раптове розчарування, коли не тривогу. Ян зніяковів і спинився.

— Зрештою, Фанні, ти ж не ждеш королівського прийому в яскраво освітленому салоні з квітами!

Я знизала плечима. Звичайно, ні. Але як можна потай, крадькома, наче якісь злодії, пробиратися до незнайомої домівки? Серце моє стислося від якогось неприємного передчуття. Я ж була тільки малим п'ятнадцятирічним дівчиськом, яке звикло щовечора вчасно вертатися додому. А цей день справді був неспокійний і стомливий.

Сутеніло. Ставало холодно. Горбаста дорога, геть покреслена довгими чорнуватими коліями та слідами, тулилася ближче й ближче до низеньких самотніх будиночків, у сірих зимових сутінках вони здавалися мені похмурими й сумними. Там, попереду, було Бове, місто, в яке я тепер уже зовсім не бажала потрапити. Воно якось навіть лякало мене. Коли я здалеку дивилася на його похмурі покрівлі й мури, мені ввижалися якісь потворні чудовиська, вкриті густою лускою. А ген удалині, понад будівлями, здіймаючись високо в небо, бовваніли такі ж похмурі шпилі собору…

Ми все йшли і йшли; я намуляла собі ногу, але не сміла признатися в цьому Янові, щоб не дратувати його. Будинок, до якого ми так поспішали, був десь на другому кінці Бове.

Вулиці, вулиці, вулиці… І поруч мовчазний Ян, котрий старанно обходить освітлені вуличними ліхтарями місця й раз у раз нервово роздивляється довкола. Безглузді й бентежні думки снувалися мені в голові… Чи ми пообідаємо колись? І де я спатиму вночі?..

Ця пригода здавалася мені тепер зовсім не такою принадною, як напочатку, в холодній ясності світанку, коли думка про неї примушувала дужче битися серце. Я думала про той «скарб», що про нього казав мені Ян, і нараз усе це видалося таким незначним, дріб'язковим… Яке щастя, — думала я, — просто сидіти біля розпаленого каміна, чути знайомий шурхіт Гійомового рубанка чи Капітанів голос: «Фанні, я знову десь подів свої окуляри. І коли вже ти пришиєш до них велику червону стьожку!..»

І мені так захотілося, щоб двері Сонячних Дзиґарів швидше знову відчинилися переді мною.