Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
— Швидше, швидше! — кричала з відчаєм Комп’ютерна Діва. — Інакше я тебе прокляну!
Відтак утягла його в червоне мряковиння, яке він запримітив перед входженням до тунелю, і те мряковиння огорнуло його м’яким і ледь-ледь відчутним теплом. Але сили в нього було надто мало, хіба на те, щоб побачити відчинені двері.
Переходячи на просту, інформаційну мову, хочу сказати таке. Комп’ютерна Діва, чи ж Ж. Смикальська, чи Коза, повелась у цій ситуації винятково рішуче. Викликала швидку допомогу, і та вчасно довезла Миколу до лікарні. Комп’ютерна Діва поїхала разом із ним і всю дорогу тримала його за руку своїми пальчиками, ніби боялася: якщо перерветься той зв’язок, йому вже нічого не допоможе. А як його від неї забрали, то вона, зціпившись у грудочку, просиділа в лікарняному коридорі до ранку. Коли ж її спитали, хто вона хворому, коротко й чітко відповіла:
— Дочка!
І їй дали спокій. Отак у коридорі дочекалася лікаря, який сказав, що стан у хворого важкий, але є надія, що стане на ноги. Тоді вона звелася, подякувала лікареві й пішла. Більше він її там не бачив.
Коли ж до нього змогли пустити відвідувача, то ним був я. Микола зустрів мене блідою всмішкою, але про Комп’ютерну Діву не розпитував. Нічого й не оповів, тільки сказав таку сакраментальну фразу:
— Знаєш, я так і не довідався, як звуть її матір.
Зрештою, до нього з розпитами не приставав, бо знав: він мав підозру, що її матір звалася Натка, тобто була тією, букета якої і яку саму він розтоптав ще юнаком.
Я міг би збрехати й на втіху сентиментальним читачам написати, що так воно й було, але мій принцип як письменника — правда. Отож скажу, що того він (ані я через нього) так і не довідався. Може, то й справді була Натка, а може, й ні — знаю лишень, що ця нитка, хай і обірвана Атропос, таки існувала.
Те, що Комп’ютерна Діва назвала себе Миколиною дочкою, не має заводити читача; я чітко і ясно сповістив: із жодною жінкою, а тим більше Наткою, він статевих стосунків не мав, а залишився до того фатального моменту, коли ввійшов у Комп’ютерну Діву, непорочний. Це правда, якої не порушить ніхто. А дочкою Ж. Смикальська назвалася з простої причини: щоб її, як особу до хворого сторонню, з лікарні не прогнали — оце і все.
Насамкінець скажу, що Микола вичухався, але сильно подався. Став маломовний і в наших розмовах ніколи не згадував Комп’ютерної Діви. Загалом він ніби отупів чи збайдужів; покинув викладання в університеті й свої історичні досліди. Інколи його можна було побачити в парку Шевченка, де в оточенні таких же «колишніх людей», тобто пенсіонерів (а пенсіонером уже зміг стати), забивав у доміно, але в шахи не грав. Комп’ютерної Діви він не розшукував і де вона поділася не відав. Правда, йому треба було з’явитись у видавництві, коли вийшла його книга (недороблене за нього доробив я, а загалом дещо так і залишилося недоопрацьоване); узяв авторські примірники й один подарував мені, написавши: «Тому, хто зі мною до кінця», — я був тим зворушений. А ще він не стримався й запитав у видавництві про Комп’ютерну Діву, сказавши, що хотів би подарувати книгу і їй, адже вона приносила йому набір. Йому сповістили, що у видавництві вона вже не працює. Адреси й номера телефону він не запитував, а поцікавився, яке її ім’я та прізвище, бо, приходячи до нього, не називалася.
— Жанна Смикальська, — відповіли йому.
Здається, був уражений, бо в розмовах зі мною порушив настанову не згадувати про Комп’ютерну Діву, але оповів про свої відвідини видавництва й про цього свого запита. А загалом уже ні на що не вражався і нічим більше не цікавився. Кров у ньому текла густа, повільна, зацукрована, тож і життя його тривало, як то кажуть, «на голці».
Що ж до тривких троянд, то вони зів’яли, не маючи належного догляду. Все, що росте й цвіте, в’яне — такий природний закон.
У мене, однак, з’явилася можливість закінчити цю історію не так смутно, але хай читач не думає, що наслідую моду американського кіно конче творити щасливий кінець, — цим безжально вбивають катарсисне сприйняття драми, тим-то й засіб антихудожній.
Просто сталася випадковість, що зустрів одного знайомого, котрий досить добре знав Велимира Прутнюка. Поговорили про те-се, і розмова зачепилася на цю особу. Відтак і розповів мені, що Веле-паша продовжує вигулювати своїх жінок.
Спереду йде він сам не так з урочистою, як із поважною міною. Побіч із виразом трохи гордим, а трохи й байдужим гінко ступає його наймолодша жінка; за ними — підмолодша й до найстаршої, яка простує важко, з посапуванням. А важко — тому (це вже моє припущення), що, маючи грошове підживлення від В. Прутнюка, розпаслася й почала ігнорувати тверді харчові настанови свого принципала. Особливо цікаво, сказав мій знайомий, дивитися на них у сутінках. Вони тоді подобають на тіней, тим-то й губляться поміж тіней інших, ніби розчиняються в них. Зрештою, й розчиняються.