Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
Він зробив спробу зупинитися, лишитись на місці.
Ноги так само несли його стежкою, а уста заворушилися, вимовляючи слова:
— Ти, я бачу, прокинувся. Доброго ранку.
На запитання, що одразу зродилося йому в голові, негайно відповіли його власні уста:
— Атож; ну і як тобі, Приборкувачу, самому бути приборканим — та ще у власному тілі?
Сіддхартха перелив у слова ще одну думку:
— От не гадав, що хто-небудь з вашого племені здатний захопити контроль наді мною наперекір моїй волі — навіть якби я й спав.
— Чесно кажучи, — промовив другий, — я теж не гадав. Але до моїх послуг були об’єднані сили багатьох до мене подібних. Отож мені здалося, що варто спробувати.
— А як же інші? Де вони?
— Порозбігалися помандрувати по світу, аж поки я їх покличу.
— А ті ж, котрі лишилися прикутими? Якби ти зачекав, я позвільняв би і їх.
— Яке мені до них діло? Адже я сам тепер вільний і знову при тілі! На все інше мені начхати.
— Отже виходить, як я розумію, твоя обіцянка допомогти мені не варта нічого?
— Це не так, — відповів демон. — Ми повернемося до цієї справи, ну, скажімо, як спливе білий місяць — або золотий. Твій задум мені таки вельми до вподоби. Передчуваю, як славно можна буде розважитися війною з богами. Але перше я хочу трохи повтішатися плотськими радощами. Невже ти поскупишся на невеличкі розваги для мене — після століть нудьги у темниці, куди ти сам мене й запроторив?
— Іще б мені не скупитися на таке використання моєї особи!
— Хай там як, а доведеться тобі на деякий час з цим примиритися. До того ж у тебе з’явиться нагода вхопити насолоди там, де вхоплю її я, то чому б не скористатися з ситуації якнайкраще?
— То ти не відступаєшся все-таки від наміру воювати проти богів?
— Звісно, ні. Шкода, що я сам до цього не додумався в давні часи. Можливо, тоді нас ніхто не зміг би приборкати. Може, і людей та богів не стало б уже на світі. Та ми ніколи не були схильні до спільних дій. Незалежний дух — природний супутник нашої особистої незалежності. Кожен поодинці бився зі спільним ворогом — людством. Я — вождь, це так, але тільки тому, що я старший, сильніший і мудріший за інших. Вони приходять до мене за порадою, служать мені, коли я їм звелю. Але я ніколи не вів їх гуртом на битву. Ну, а тепер поведу — пізніше. Новизна — добрий засіб од нудної одноманітності.
— Раджу тобі не зволікати, бо те «пізніше» не настане ніколи, Тарако.
— Чому ж?
— Коли я йшов до Пекельного Колодязя, гнів богів витав у повітрі, дзижчав у мене за спиною. Тепер по світу вештаються шістдесят шість демонів. Дуже скоро боги відчують вашу присутність. Вони одразу збагнуть, хто вас повипускав, і вживуть заходів проти нас. Фактор несподіванки буде втрачено.
— Билися ми з богами у давнину…
— Але тепер не ті часи, Тарако. Боги зараз дужчі, набагато дужчі. Довго був ти прикутий, а вони впродовж усіх цих століть нарощували свою міць. Навіть коли ти вперше в історії кинеш у бій ціле військо ракшасів, а я підсоблю тобі могутнім військом людей, то навіть тоді не буде певності в тому, хто переможе. Якщо загаєшся зараз, то занапастиш усю справу.
— Не хочу, щоб ти говорив зі мною про таке, Сіддхартхо, бо вселяєш у мене неспокій.
— Саме це я й намагаюся зробити. Дарма що ти такий могутній, а натрапиш на Червоного — і він висмокче з тебе життя своїми очима. Він же прийде сюди, до Ратнагарі, бо женеться за мною. Поява демонів підкаже йому, де мене шукати. Він може привести за собою й інших. І тоді раптом виявиться, що всі ви гуртом проти них нічого не варті.
Демон нічого не відповів. Вони вже вибралися з колодязя, і Тарака, пройшовши останні дві сотні кроків, опинився коло величезних дверей, що тепер були розчахнуті навстіж. Він вийшов назовні на скелястий виступ і поглянув униз.
— Ти сумніваєшся у могутності ракшасів, Приборкувачу? — спитав він. — Ну то дивись!
І він ступнув зі скелі в повітря.
Вони не впали.
Вони попливли, немов те листя, що його він кинув униз — чи так давно?
Униз.
Вони опустилися прямо на стежку, подолавши в повітрі півшляху вниз, з гори, званої Чанна.
— Я вселився не лише у твою нервову систему, — повідомив Тарака, — але й просотався по всьому твоєму тілі, огорнув його енергією свого буття. Отож присилай до мене того Червоного, що висмоктує життя очима. Я залюбки позмагаюся з ним.
— Хоч тобі й до снаги розгулювати в повітрі, — відповів Сіддхартха, — слова твої вельми необачні.
— Звідси неподалік, у Паламайдсу — двір князя Відегхи, — сказав Тарака, — я зазирнув туди, коли вертався назад з Небес. Здається, йому над усе до вподоби азартні ігри. Отож саме туди ми й верстаємо путь-дорогу.