Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
Обережно спускався він цією уступистою стежкою. Праворуч од нього була стіна. Ліворуч — порожнеча.
Минуло, здавалось, сто років та ще півстоліття, перше ніж він угледів далеко попереду крихітний миготливий вогник, що завис у повітрі.
Стежка його, одначе, кривуляла за вигином стіни, отож незабаром світлячок опинився вже не прямо попереду, а під ним і трохи праворуч.
Ще один вигин кам’янистої стежки — і світлячок замерехтів знову попереду.
Коли він проминав нішу в стіні, де крився вогник, в мозку йому залунав голос:
— Звільни мене, повелителю, і я покладу до ніг твоїх увесь світ!
Але він навіть не уповільнив ходи, не глянув на подобу обличчя, що промайнуло в ніші.
Тепер в океані пітьми, що розкинувся біля його ніг, було видно все більше вогників.
Колодязь дедалі ширшав. Він був повен сяйливих і мерехтливих, наче пломені, вогнів, але то були не пломені; був повен істот фантастичних форм, облич, напівзабутих образів. І кожне, коли він проходив мимо, волало:
— Звільни мене! Звільни мене!
Але він не зупинявся.
Нарешті він дістався до дна колодязя і пішов по ньому, пробираючись між уламками скель і каміння, перестрибуючи через розколини, що зміїлися по долівці. Кінець кінцем він добувся до протилежної стіни, де витанцьовувало величезне жовтогаряче полум’я.
При його наближенні воно зробилося вишневого кольору, а коли він перед ним зупинився — стало синім, як серцевина сапфіра.
Воно коливалося і пульсувало, сягаючи удвічі вище його зросту; іноді пахкало на нього маленькими пломінцями, які одразу сахались назад, наче наштовхуючись на незриму перепону.
Спускаючись униз, він проминув уже незліченну силу вогнів, але знав, що ще більше їх криється у печерах на дні Колодязя.
Кожний вогник, що його він проминав дорогою вниз, звертався до нього на свій власний лад і в мозку йому барабанним відлунням озивалися ті самі слова: залякувальні і благальні, які обіцяли все на світі. Але від цього голубого сліпучого вогню, найбільшого за всі, не долинуло жодного слова. Жодна жива подоба не кружляла й не вигиналася в його серцевині, спокушаючи брехливими обіцянками. Вогонь так і лишився вогнем.
Він запалив ще один смолоскип і ввіткнув його у розколину між двох скель.
— Отже, Ненависний, ти вернувся!
Слова падали на нього, мов удари батога. Опанувавши себе, він глянув прямо на синє полум’я і спитав у відповідь:
— Тарака — так тебе кличуть?
— Той, хто ув’язнив мене тут, мав би знати, як мене кличуть, — пролунала відповідь. — Не думай, Сіддхартхо, що коли ти змінив своє тіло на інше, то став невпізнанний. Я дивлюся на потоки енергії, що є твоєю сутністю, а не на плоть, що її маскує.
— Ясно, — відповів той.
— Ти прийшов поглузувати з мене в моїй неволі?
— Хіба глузував я з тебе у дні Приборкання?
— Ні, ти не глузував.
— Я зробив те, що слід було зробити задля безпеки моєї раси. Люди були слабкі й нечисленні. Твої одноплемінці накинулися на них і були б знищили.
— Ти вкрав у нас наш світ, Сіддхартхо. І закував нас тут. Якому ще глумові ти збираєшся нас піддати?
— Можливо, знайдеться спосіб дещо вам відшкодувати.
— Чого тобі треба?
— Союзників.
— Ти хочеш, аби ми на твоєму боці стали до боротьби?
— Саме так.
— А коли все скінчиться, ти знову спробуєш нас ув’язнити?
— Ні, якщо нам удасться заздалегідь укласти прийнятну угоду.
— Назви свої умови, — сказало полум’я.
— У давнину твій народ — видимий чи невидимий — гуляв вулицями Небесного Міста.
— Це правда.
— Тепер воно укріплене куди краще.
— Яким чином?
— Вішну-Охоронець і Яма-Дхарма, Бог Смерті, накрили небо, — а не тільки Місто, як було в давнину, — якимось, як кажуть, непроникним куполом.
— Непроникних куполів на світі не буває.
— Я повторюю те, що сам чув.
— До міста веде багато шляхів, князю Сіддхартхо.
— І ти знайдеш їх усі для мене?
— Це й буде ціною моєї свободи?
— Твоєї особистої свободи — так.
— А для решти нас?
— В обмін на їхню свободу ви всі мусите дати згоду допомогти мені взяти облогою Небесне Місто.
— Звільни нас, і Небеса зазнають поразки!
— Ти ручишся за всіх?
— Я Тарака. Я ручуся за всіх.
— А яку гарантію ти даси, Тарако, що цю угоду буде виконано?
— Моє слово. А хочеш — я залюбки присягнуся чим завгодно, тільки скажи…