Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
— Готовність присягатися чим завгодно — не дуже надійна якість тих, що укладають угоди. Крім того, сила твоя — це слабке місце будь-якої угоди. Ти такий сильний, що не зможеш гарантувати нікому іншому право тебе контролювати. Ти не віруєш у богів, якими міг би присягтися. В пошані у тебе лише гральні борги. А нам з тобою грати тут ні до чого.
— Але ж ти маєш силу, здатну контролювати нас.
— Кожного зокрема — можливо. Але не всіх одразу.
— От так заковика, — мовив Тарака. — Я віддав би за свободу все, що маю, але маю я тільки силу — чисту силу, по суті своїй нікому не передавану. Більша за неї сила могла б її підкорити, але це не вихід. Я й справді не знаю, як дати тобі належні гарантії, що виконаю свою обіцянку. Бувши тобою, я б нізащо мені не повірив.
— Отож ми перед дилемою. Гаразд, я звільню тебе — тебе одного, — аби ти злітав на Полюс та розвідав усе, що стосується оборони Небес. Поки тебе не буде, я ще поміркую над цією проблемою. Подумай і ти: може, коли повернешся, ми зможемо укласти взаємовигідну угоду.
— Згоден! Зніми ж з мене це закляття!
— Отож узнай мою силу, Тарако, — сказав Приборкувач: — Я тебе прикував, я можу й звільнити — отак!
І полум’я завирувало, вихлюпнулось із стінної ніші.
Воно зібгалось у вогненну кулю і шалено закружляло по колодязю, наче комета; воно палало, як маленьке сонце, розганяючи морок; на льоту воно щомиті змінювало свій колір, кидаючи на скелі відблиски — то жаскі, то манливі.
Потім воно зависло над головою в того, кого звали Сіддхартхою, і послало йому такі трепетні слова:
— Ти не годен собі уявити, як приємно мені знову відчути себе на волі. Хочу ще раз випробувати твою могутність.
Чоловік унизу здвигнув плечима. Вогненна куля почала зсідатися. Зіщулюючись, вона раз у раз яскраво спалахувала, як згасаючий пломінь, і поволі осідала на дно колодязя.
Тріпочучи, вона лишилась лежати там, неначе опала пелюстка якоїсь гігантської квітки; невдовзі, ніби звіяна вітром, вона покотилася по дну Пекельного Колодязя і врешті опинилась на колишньому місці в своїй ніші.
— Ти задоволений? — спитав Сіддхартха.
— Так, — перегодом прийшла відповідь. — Могутність твоя не змаліла, Приборкувачу Демонів. Звільни мене ще раз.
— Мені набридло це спортивне змагання, Тарако. Може, я краще піду геть, лишивши тебе отак як ти є, та пошукаю собі помічників деінде?
— Ні! Я ж дав тобі обіцянку! Чого тобі ще потрібно від мене?
— Я хотів би, щоб межи нами не виникало чвар. Або ти служитимеш мені з цією умовою, або не служитимеш зовсім. Тільки й того. Вибирай же і будь вірний своєму вибору і своєму слову.
— Чудово. Відпусти мене, і я полечу на крижану гору, навідаюсь до Небесного Міста, що на ній стоїть, і вивідаю всі слабини Небес.
— Тоді вирушай!
Цього разу полум’я спалахнуло куди повільніше. Воно погойдалося перед ним і набуло грубих людських обрисів.
— У чому криється твоя сила, Сіддхартхо? Як ти робиш те, що робиш? — спитало воно.
— Можеш назвати цю ментальну здатність електролокацією енергії, — відповів той. — Термін цей незгірший за будь-який інший. Як хочеш це називай, але не здумай наразитися на цю силу знову. Я можу вбити тебе нею, дарма що ніяка матеріальна зброя тебе не візьме. А тепер — гайда!
Тарака щез, немов головешка в водах ріки, а Сіддхартха лишився один серед скель, і тільки його смолоскип розвіював темряву довкола.
Він спочивав, і мозок його заполонило жебоніння безлічі голосів — вони обіцяли, спокушали, благали. Перед очима попливли видива, картини розкошів та сліпучої пишноти. Чудовні гареми парадом проходили перед його зором, перед ним накривалися бенкетні столи. Пахощі мускусу і магнолії, голубуватого димка ладану, що курився, пропливали, улещуючи йому душу, огортали його. Він гуляв серед запашних квітів, і ясноокі усміхнені дівчата носили за ним чари з вином; сріблястий голос йому співав, а нелюдські створіння танцювали на поверхні близенького озера.
— Звільни нас, звільни нас, — співали вони.
Проте він лише усміхався, і споглядав, і нічого не робив.
Помалу-малу благання, нарікання та обіцянки зливалися в хор проклять та погроз. На нього наступали озброєні скелети, на їхні блискучі мечі були настромлені немовлята. Довкола розкривалися глибокі ями, звідки жахтіло полум’я і тхнуло сіркою. Змія звісилася з гілки перед його обличчям і плювалася отрутою. Згори зливою ринули павуки й жаби.
— Звільни нас — або нескінченною буде твоя агонія! — Кричали голоси.
— Якщо ви не вгамуєтесь, — проказав він, — то Сіддхартха розгнівається і ви втратите єдиний шанс віднайти свободу, який вам іще лишився.