Над планетою — «Левіафан»
- Автор: Бедзик Юрий Дмитриевич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над планетою — «Левіафан»». Краткое содержание книги:
Пригоди Ріхтера, складні перипетії його особистого життя, пошуки шляхів до правди й становлять динамічне тло цієї повісті.
Ріхтер кидається до дверей. Не треба бачити її. Досить того, що він упізнав лімузин Кірхенбомів і в ньому — Густава. Значить, тепер все ясно. Гельда з ними. Маленька, мила його сусідка в злочинній банді… Боже, як це могло статися?
Ріхтер мало не збиває Гельду з ніг. Шарпнувся вбік, хотів удати, начебто не впізнав її, але вона голосно озвалася до нього:
— Ви?
— Здається, так.
Щось в її обличчі неприродне, потворне кричить нестримним болем, благає порятунку. Її постать рішуча, готова до наступу. Вона й не думає поступатися з дороги.
Ріхтер бере Гельду обома руками за плечі, придивляється до її обличчя теплим, проникливим поглядом. Пестить очима її змарнілі щоки, високе чоло, на яке впало світле пасемко волосся, припухлі, покусані губи.
— Що з вами, дівчинко? — посміхається він до неї.
Але Гельда не посміхається. Не можуть посміхатися вуста, які скувала злість, і відчай, і глуха, нелюдська туга. Боже, що з нею? Ріхтер не знаходить слів, щоб втішити Гельду. Йому стає страшно за неї. Страшно, і жалісно, й тужливо.
— Якщо я можу допомогти вам, то з радістю… дорога моя дівчинко.
— Ніхто мені не допоможе, пане Ріхтер.
— Вас образили, скривдили?
— Ні, ні! Не питайте… Дайте мені спокій…
Вона вбігла до своєї квартири, і одразу ж за дверима почулись невтішні ридання. Ріхтерові забило подих. Може, він винен у чомусь? Може, принаймні міг би зарадити її лихові? Чому вона так різко, так вперто стала йому на дорозі? Хотіла щось сказати, щось дуже важливе для неї і дуже болісне. Глянула на нього безтямними очима і… згасла. Авжеж, тепер він пригадує, як ті очі з надією дивились на нього, впилися в його лице, немов хотіли прочитати там вирок долі.
Він кидається до дверей Губмахерів. Стукає вперто, владно, гнівно. Він вимагає, щоб йому відкрили.
Двері відчиняються, Гельда з червоними заплаканими очима стає перед ним на порозі.
— Пане інженер, — говорить вона надривним голосом. — Я прийду до вас сьогодні — ввечері.
— Коли?
— Не знаю… Нічого не знаю. Але я мушу вас бачити.
Грюкнули двері, глуха луна завмерла між сходами. Ріхтер звів плечима: «Дивна дівчина. Здається, ця розмова більше потрібна мені, ніж їй».
На вулиці Ріхтер довго не може зосередитись. Зустріч з Гельдою геть вибила його з колії, переплутала всі його думки. Він же страшенно кудись поспішав… На завод? Ні, була інша нагальніша справа… Крейський! Ага, рятувати Ієрейського. Ще вчора ввечері Ріхтер дізнався, що директор Кремпке звільнив Крейського за неповагу до компанії, за нешанобливе ставлення до його, директорських вказівок. Відчайдушний Бруно!
Підбігши до гаража, Ріхтер натискує кнопку автомотич-ного пристрою. Залізні ворота розсуваються, і на бетонований майданчик плавко викочується машина. Мотор уже фуркоче солідно й вдоволено.
Швидше, швидше, поки президент Кірхенбом нб вибрався до столиці (це ж сьогодні о третій він має вирушити в службовий вояж!). Руки Ріхтера з силою шарпають кермо, нетерплячка нуртує йому кров. Всім тілом він підганяє машину, підштовхує її, наддає сил. Добрий, милий Бруно! Нічого не злякався, ні перед чим не спасував, так начебто після вигнання з заводу він міг відкрити приватну майстерню і з абсолютною певністю заробляти собі на життя.
Учора Ріхтерові розповіли веселу історію про те, як Крейський, одержавши суворий наказ директора подати дані про можливу переробку системи терморегуляції, приплюсував таке, що вийшло, ніби переробка обійдеться компанії дорожче, аніж саме спорудження «Левіафана». Це був його виклик, його гордовита відповідь компанії. Крейський не згоден на розрив з радянськими інженерами. Він сказав своє слово й на тому стоятиме хоч до смерті.
А тепер? Вони женуть його геть. Не радячись з Ріхтером, вони вирішили позбавити завод кращого спеціаліста по теплових установках. Ось зараз про це й буде мова в кабінеті Вальтера Кірхенбома.
Авто мчить вулицями міста. Сірі, похмурі тунелі розсовуються, розкривають свої обійми, всмоктують машину в свої ікласті пащі. Ріхтер думає про Крейського, бачить його перед собою. Не злякався, не відступив… Не так, як він, Ріхтер…
Рвучкий поворот керма, авто вгризається в невеличкий проміжок в ряду інших машин, що завмерли біля помпезного входу компанії Кірхенбома. Ось тут Ріхтер може закінчити свою гру. Назавжди, навічно. Ха-ха! Може!.. І ви сподіваєтесь, панове, що Ріхтер приїхав до вас на поклін, чекаєте, що він зрадить себе? Його гра ще попереду. Зараз він скаже вам, хто такий Крейський і чим може скінчитись для компанії розправа над кращим інженером.