Над планетою — «Левіафан»

— Для кого ранок, а для кого вже й обід, — з жартівливою серйозністю каже Ріхтер, дивлячись на годинник. — Не було листа для мене? Учора начебто приходив поштар.

Поштар! Нащо пан інженер таке питає? Коли це траплялося, щоб Віллі затримав у себе бодай на одну хвилину лист для пана інженера? Віллі чудово знає, як нетерпляче очікує пан інженер вісточку з Радянського Союзу від загадкової і, мабуть, дуже милої дівчини Ґанки Крижанич. Віллі сам би полетів туди, на Схід, щоб тільки вирвати у тієї Ґанки листа та більше не мучити пана інженера.

— Це не до вас… У дванадцяту квартиру приносили, — переступає на холодній підлозі босими ногами хлопчик.

— Жаль! — Ріхтер обняв його біляву, розкучману голову. — А в школу коли?

— Друга зміна, пане інженер.

— Тоді ще трохи поспи.

— Що ви, пане інженер! У мене сила роботи! Скоро мама прийде з крамниці, а я досі не прибрав у кімнаті. Бачите, що тут робиться.

Ріхтер справді бачить страшенний розгардіяш: стіл завалений брудним посудом, постелі не застелені, на дверцях шафи звисає дівоче плаття. Впіймавши уважний погляд Ріхтера, хлопчик зриває сукню з дверцят, жбурляє її всередину шафи. Це сукня Гельди! Це вона все покинула отак, щоб мамі і йому було більше роботи. Пан інженер не знає, скільки вони горя й клопоту мають з цією дурною Гельдою…

— Клопоту? — говорить Ріхтер, тягнучись очима до шафи.

— Хай вони ще приїдуть… я їм покажу!..

— Стривай, Віллі! Ти про кого?

— Про… Гельду. Пан Густав возить її скрізь, а вона раденька… — І хлопець болісно схилив голову.

У Ріхтера на обличчі — подив. Він не хоче вірити в почуте, не припускає думки, що це правда… Ні, ні, хлопець, мабуть, помилився. Звідки ж йому знати, куди їздить ночами його сестра, хто дарує їй дорогі сукні, туманить голову?..

Не озвавшись і словом, Ріхтер швидко йде до дверей. Маленька кімнатка наливається тишею, чути важке дихання Віллі рипкі кроки Ріхтера… Яке йому взагалі діло до цієї шалапутної Гельди? Хай собі казиться з тими бузувірами, з Густавом, зі всією їхньою бандою… Раптом він отямився… Якщо вона з ними, то, значить, це вона тоді врятувала його… Це її шепіт застеріг його від страшної небезпеки… Ріхтер повільно обернувся до хлопця. На нього дивились довірливі, благаючі очі.

— Ти не помилився, Віллі?

Гостренький носик, нечесана копичка волосся, розхристана на грудях сорочка… Боже, хіба ж можна не вірити цим сповненим любов'ю й відданістю оченятам!

— Пане Ріхтер… — губи судорожно кривляться. — Нащо ви питаєте мене?.. Пан Густав дає Гельді гроші, він був у нас. Хіба я не знаю пана Густава? — Хлопчик підходить зовсім близько до Ріхтера, піднімає голову. — Пам'ятаєте, ви колись водили мене на завод і показували старого Кірхенбома? Там був і пан Густав.

— У тебе добра пам'ять, Віллі.

— Авжеж! Один раз гляну на людину і пам'ятаю все життя.

Раптом перед вікнами виростає присадкуватий, поцяцькований хромовими стрілками лімузин. Хряпнули дверцята. Гельда! Іде швидко, озираючись, ніби завинила чимось перед людьми. З кабіни висунулась рука, прощально махнула услід дівчині. Гельді байдуже до того, йде до дому, похилена, втомлена, бліда.