Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Ще секунда — і він ніколи б не побачив того, що привернуло увагу так раптово, таким дивним чином. Вона зникала у дверях тамбура поруч із провідником, котрий перевіряв квитки. Віктор бачив її лише мить, та й то — на чорному тлі отвору дверей, зі спини. Всередині все здригнулося. Лінії тіла під тканиною сукні й волосся, що гойднулося слідом. І одразу там стало темно, а потім поруч із провідником була вже інша постать. Його кинуло в жар.
Провідник підняв східці й зачинив двері. І ноги Віктора самі ступили кілька кроків у напрямку вагона, хоча поїзд був Мюнхенський, а сам він їхав до Дюссельдорфа. О Господи… Що це таке? Та хіба вперше йому ввижається Зоряна? Скільки разів це було? У натовпі, та будь де… Тоді чому зараз він стоїть наче бовдур, заклякши перед зачиненими дверима вагона?
Поїзд рушив. Він заплющив очі й ще раз уявив ту мить. Ось він, силует. Обриси тіла… Пізно. Тільки тепер Віктор зрозумів, що кинувся б у той вагон, якби це було можливо зараз. Ні, не з метою привітатися з Зоряною. Її тут не могло бути, звісно. Лише для того, щоб подивитися на обличчя жінки, чиї обриси були настільки схожими. Байдуже, що для цього довелося б проїхати стільки зайвих кілометрів.
На митниці зібралася черга: «трусили» якийсь бус, завантажений побутовою технікою. Усе мало затягтися надовго. Попереду стояло ще чотири машини, й Віктор зрозумів, що найкраще в цій ситуації — просто набратися терпіння.
Сівши на заднє сидіння «вісімки» й посунувши переднє, пасажирське, максимально під панель, він поклав ноги на водійське й узяв до рук гітару, яку вже давно тягав з собою в усі поїздки, відколи склав першу пісню. Слова, що дорогою з Тужира напросилися самі, згадав швидко. Тепер лише дібрати потрібні акорди. І вона виявилася кращою, аніж здалося спершу. Ще б пак… Адже пісня належала неабикому…
Йому подобалося. Пальці, таке враження, наче завжди, багато років торкалися цих самих струн. Пісня текла, як ота річка, що стала на заваді. Широка й невблаганна… О, якби ж то справді була річка! Нехай найширша… Ні секунди не вагаючись, він увійшов би у хвилі і плив, нехай навіть щойно зійшли сніги, а протилежний берег лише сірою смужкою виднівся біля обрію.
Тепер можна стояти перед митницею до нескінченості, не переймаючись проблемою часу. Він не одразу помітив, що якийсь хлопець сперся на заднє крило його машини. Віктор запитливо подивився на нього. А той, очевидно, чекав, коли господар авто припинить свої співи.
— Чого тобі? — Не надто привітно запитав Віктор, вибираючись із машини.
— Вибач, звичайно, що я перебив, — почав той. — Я не хотів. Слухай, ми тут поруч стоїмо — он, бачиш — «бусом» білим? Не даси гітари своєї на десять хвилин? Зараз принесу. Ну отак треба… — Він «різонув» собі рукою по горлі. — Десять хвилин…
Віктор простягнув йому інструмент, і хлопець, якось дивно глянувши на нього — мабуть, чув слова пісні, — поквапився до «буса». Напевно, та, для якої він так екстрено зібрався співати, не стоїть на протилежному березі, а сидить в одній з ним машині. Зітхнувши, Віктор всівся на місце. Подумки пісня не складалася. Де він узявся: все зіпсував. Але відчувалося, що от відразу по переїзді митниці, щойно почнеться дорога, пісня повернеться. Спливуть знову у пам'яті широкі весняні розливи, повернеться втрачена аура. Ну й нехай. Веселіше їхатиметься. А часу… хоч завались.
Цю машину він помітив ще здалеку. Джип, що з’явився у дзеркалі заднього огляду, пер, наче танк, — сріблястий, масивний, обходячи поодинокі машини. До Львова залишалося кілометрів дев'яносто. Ось-ось мало смеркнути, й потужна машина йшла з увімкненим зовнішнім освітленням. Віктор не вважав себе вразливим, але чомусь несподівано пригадалися нещодавно вперше почуті шоферські байки про чорного джипа-привида. «Летючий Мадяр»… Ну, цей — сріблястий, «металік». Він навіть посміхнувся сам собі.
Пісенний настрій зник ще на митниці, й Віктор їхав у спокійному темпі без особливих думок, не дотягуючи до «сотки». Джип ішов близько ста тридцяти. Навіть не намагаючись сам собі щось пояснити, Віктор доволі несподівано приклався до педалі газу. Сто п'ятдесят — максимум, на що здатна «вісімка», але експериментувати довго не довелося. Джип, що наче почав відставати, одразу додав ще й рішуче пішов на зближення. Губи стиснулися самі собою, а пальці зручніше обхопили кермо. З'явилося відчуття, що той, позаду, «помітив» його — суто інтуїтивне.