Північ над Санктафраксом

— Ще ні, Кулькапе, — відповів він. — Ще ні…

Повітря навколо них ставало дедалі задушливіше, гук — голосніший. Чого тут тільки не було чути! Виття… Крики… Гомін, вереск. Ляскіт батогів та брязкіт ланцюгів. Нерозважний стогін цілого шерегу блудів, невидимців та тролів-пігмеїв, припнутих мотуззям до прив’язаних кілець… Переможні вигуки… Диригентами ж цієї жахливої какофонії були ходячі птахотварі, які населяли невольничий ринок, — сорокухи.

Вони були різних форм та розмірів — від кремезної патрульної старшини до худих, дрібних ябед і посіпак. Усі жіночої статі; кількох жалюгідних на вигляд сорокух утримувано в загонах і трактовано, як рабів.

Сорокухи різнилися між собою і кольором пір’я. Більшість охоронниць були рудувато-брунатного кольору, кокардниці — синювато-сірі з металевим полиском. Але траплялися й інакші. Зозулясті, плямисті, крапчасті. Одні кольору ліщини, другі сірі, мов залізне дерево, треті — білі, мов снігуни. Яра барва деяких аж очі на себе брала!

З-поміж них усіх вирізнялись і статурою, і шляхетною поставою курникові сестри, наділені неабиякою владою і правом відповідати тільки перед самою Матір’ю Шматуй-пазур. Попри кричущу бутафорність свого вбрання — яскраві фартухи, візерунчасті головні убори, золоті кільця, повсилювані у дзьоб, — курникові сестри навівали моторошний жах. Холодні й безжальні, вони були страх свавільні, й угадати, як вони поведуться за хвилину, було годі.

Живчикові впала в око одна птахотвар, яка повагом чапала заюрмленим горішнім парапетом, помахуючи крильми, задерши дзьоба і на ході ляскаючи навмання ремінним батогом. Юнак бридливо відвернувся.

— Це все трикляте місце має бути зрівняне з землею, — гнівно блиснув він очима. — Викорчуване до пня. Випалене дотла.

Чоло Кулькапові захмарилося.

— Гадаю, — озвався він, — одного дня це станеться. — Але перше ті всі, хто живе поза межами невольничого ринку, мають усвідомити, що їм уже не потрібні ані звірі для розваг, ані слуги, ані поневолені трударі. У Темнолісі. У Нижньому місті. І, звісно, у Санктафраксі теж.

Живчик повернувся до свого юного учня.

— Кулькапе, чи не хочеш ти сказати, що в тому, що це місце існує, є частка й нашої провини?

— Можливо, — знизав плечима Кулькап. — Наш попит — вони постачають. І як казав Кобольд Мудрий…

— Побережіть свої спини! — галаснув хор пронизливих голосів. — Дайте дорогу! Дайте дорогу!

Живчик обернувся і побачив п’ять-шість рудувато-брунатних сорокух-охоронниць із батогами та киями, які переходили місток рівнобіжно з ними. Вони були розбиті на три пари. Кожна пара тягла за собою в’язня, люто шмагаючи його на ході, а той відчайдушно упирався.

— Ми не помітили! — верещав один з них.

— Ми можемо все пояснити! — протестував другий.

— Що тут діється? — стривожено запитав у Шпуляра Кулькап. — Чим вони прошпетилися?