Північ над Санктафраксом

— Десять! — оголосила вона. — Хто дає десять?

Живчик підніс руку. Аукціоністка глипнула на нього. Відтак кивнула головою і відвернулася.

— П’ятнадцять? — сказала вона. — Хто дає п’ятнадцять?

— П’ятнадцять! — прогув грубий голос.

— Двадцять? — запитала аукціоністка, знову обертаючись до Живчика.

Живчик озирнув покупця, з яким торгувався: лиховісної подоби плескатоголовий гоблін із металевою бляхою на оці хижо облизував губи і не зводив єдиного ока з водоблуда. Зі значка, почепленого на важкому шкіряному плащі, Живчик зрозумів, що покупець належить до якоїсь спілки, та до якої саме, так і не з’ясував. Живчик підніс руку вдруге.

Аукціоністка знову кивнула головою.

— Двадцять п’ять? — гукнула вона. — Хтось сказав двадцять п’ять? Чи мені причулося?

Живчик обвів очима покупців. Цього разу його погляд зустрівся з поглядом одноокого, і той достоту обпік його скаженим блиском свого сліпака.

— Двадцять п’ять! — желіпнув одноокий.

— Тридцять! — криконув Живчик.

— Тридцять п’ять!

— П’ятдесят!

Плескатоголовець часинку повагався, потім — коли Живчик знову повернув до нього голову — роззявив рота, сяйнувши у світлі ув’язнених блищаків золотим зубом.

— Забирай, — вишкірився одноокий, — він твій.

— Продано покупцеві у волорожачій камізельці за півсотні, — проголосила аукціоністка. — Пройдіть на поміст, щоб розплатитися з кокардницею, і лот номер дев’ять ваш.

Живчик ступив на поміст. Кулькап затамував подих. Чи справді водоблуд із тих матросів, яких шукав Живчик? За мить повітря розчахнув здумілий вереск.

— Що ви намислили? — репетувала кокардниця верескучим недовірливим голосом. — Ви хочете купити йому кокарду?

Кулькапові серце тьохнуло. Отже, Гайориб! Він протисся ближче до помосту, щоб краще все бачити.

— Тут має бути рівно стільки, скільки треба, — сказав Живчик, простягаючи жменю золотих монет. — Півсотні за товар і ще дві на додачу за білу кокарду.

Кокардниця видивилася на аукціоністку.

— Як йому приспічило зробити широкий жест за свої гроші… — пирхнула та і зневажливо клацнула дзьобом.

Кокардниця знизала плечима. Зрештою п’ятдесят дві золоті монети на дорозі не валяються. Вона сховала гроші за пазуху, сягнула до кишені своєї торби і видобула з неї білу кокарду.

— Беріть, — промовила сорокуха.

Живчик простяг кокарду водоблудові.

— Тримай, вільний городянине, — усміхнувся він.

— Дя… дякую, — протяг той непевним голосом.

— Хоча ти й не той, за кого я тебе взяв, — стиха додав Живчик.

Кулькапові аж дух заперло. Не той? Що він цим хоче сказати?

Водоблуд спохмурнів і прислухався до Живчикових думок.

— О, все ясно, — мовив він. — Ви гадали, ніби я зниклий член вашої команди, Гайориб, — його вуха-опахала залопотіли. — Мені шкода, що я вас розчарував.

— Ти ж у цьому не винний, — знизав плечима Живчик і, невесело усміхнувшись, потис тендітну руку водяного волоцюги.

— Лот номер десять! — закричала аукціоністка, заглушуючи хвилю ремства, що наростало в натовпі. — Учасники попередніх торгів, будь ласка, покиньте поміст!

Кулькап і Шпуляр допомогли водоблудові — той ще не оговтався остаточно — спуститися на платформу. За ним із помосту скочив і Живчик. Учотирьох вони прослизнули крізь натовп.

Коли юрба залишилася позаду, Живчик обернувся до водяного волоцюги.

— Хоч би що там було, — озвався він, — я радий, що зміг стати у пригоді. Довгого тобі віку і… прощавай, — урочисто прорік він і тільки встиг відвернутися, як майже впритул зіткнувся зі своїм недавнім суперником на торгах, чия спотворена сказом мармиза бовваніла просто у нього перед очима.

— Чи тямиш ти із чим граєшся? — прогарчав плескатоголовий гоблін.

— Граюся? — отетерів Живчик.

Гоблін ухопив Живчика за плечі й притяг до себе.