Північ над Санктафраксом

Народжений і зрослий у Нижньому місті, хлоп’як страшенно боявся висоти. Життя у Санктафраксі видавалося більш-менш стерпним, бо місто було велике, хоча Кулькап і там уникав високих хідників і завжди заплющував очі у підіймальному кошику. Повітроплавання попервах лякало його, але знову ж таки, корабель був чималий, а опинившись на горішньому чардаку, він просто намагався не дивитися вниз. Але від розгойдування в повітрі на вузькому трапі Кулькап терп і ціпенів не менше, аніж від хилитання на отій линві на борту «Небесного гарцівника». Ба більше! Посадка на повітряний корабель принаймні була недовга; йому лишалося тільки не розціплювати рук. А тут підвісні переходи тяглися на милі й милі. Як дати собі з ними раду?

— Повзи, — почув він Живчикові настанови. — Тримайся за краї трапа і повзи вперед.

Кулькап закрутив головою. Хлопцеве дихання стало різке, уривисте, часте.

— Я не годен, — промурмотів він. — Не годен — і край! — Навіть із міцно заплющеними очима він відчував порожнечу між собою та земною твердю.

— Годен! — переконував його Живчик. — Не висіти ж тобі тут! Крім того, якщо ти вб’єшся, що буде з твоїми дорогоцінними сувоями?

Кулькап застогнав. Він навпомацки знайшов краї трапа, відтак проповз трохи навколішки. Пальцями ніг він чув шорстку поверхню помосту.

— От, бач! — підбадьорливо гукнув Живчик. — А тепер ще трохи.

Руки в Кулькапа тремтіли, зуби цокотіли, але він знову просунувся вперед. Потім знову. Лізти і не думати… Зненацька чиїсь руки схопили його за каптан, і він відчув, що його волочать уперед. Ноги йому обернулися на драглі, й він брязнув об щось тверде — аж здригнувся хідник. Він розплющив очі. Над ним нахилився Живчик.

— Що й казати, Кулькапе, гарне місце, щоб дізнатися про твою боязнь висоти. Весь невольничий ринок розвішаний між деревами.

— Дайте мені хвильку часу… Все буде гаразд, — хоробро запевнив Кулькап, зводячись на тремтливі ноги. Він почвалав за Живчиком. — Просто цей поміст. Жодних поручнів. — Він здригнувся всім тілом. — Триматися ні за що…

Ту ж мить повітря розітнув пронизливий вереск, супроводжуваний цілою зливою прокльонів. Живчик, Кулькап і Шпуляр підбігли до дерев’яного бильця і зазирнули вниз. Кулькап нервово проковтнув клубок у горлі.

Крик лунав з невеличкої площадинки під біло-червоним дашком, розміщеної трохи нижче від них. По ній вистрибував карячконогий гоблін і погрожував здоровенним кулачиськом комусь унизу. Поруч із ним палала піч, підвішена за ланцюги до верхньої гілляки.

— У відкрите небо вас за таку шкоду! — галасував він. — Ви мене зруйнували! Зруйнували, чуєте?

Кулькап покосився вниз. Щось безгучно стрибало з гілки на гілку, наближаючись до землі.

— Що воно таке? — повернувся він до Живчика.

Той знизав плечима.

— Певно, вепр-дереволаз, — сказав Шпуляр. І кивнув головою на гобліна, який усе так само вистрибував по платформі, нетямлячись із люті. — По всьому невольничому ринку сотні таких розносців, які перебиваються з хліба на воду…