Північ над Санктафраксом

Живчик, весь тремтячи, приступив до водоблуда. Укляк перед ним.

— Пробач мені, — вимовив він зі слізьми в голосі. — Можливо, стати рабом було б ліпше, ніж… ніж оце.

Водоблудові вуха ледь ворухнулись.

— Ні, — прошепотів він. — Що може бути гіршого за рабство! Ви врятували моє життя, і я щасливий, що зміг урятувати ваше… — Його очі нараз поширилися, тілом перебіг болісний корч. — І ще одна моя вам послуга, остання…

Кулькап і Шпуляр стояли і дивились, а Живчик нахилив голову й уважно слухав.

— Ви шукаєте зниклого матроса з «Позасвітнього гарцівника», — хрипко шепотів водоблуд. — Я читаю це у ваших думках.

— Так, — кивнув головою Живчик. Водоблуд ухопився за нього кволою рукою.

— Один із тих, хто живе у ваших думках, е-е-е… Я бачив його тут… на торговищі.

— Бачив? — вигукнув Живчик. — Хто це? І де мені його шукати?

— Він… він… — у горлі вмирущого заклекотіло. Живчик трохи підвів водоблудове тіло і припав вухом до його вуст. — Г ладіаторська арена, — прошепотів неборака, і дрож перебіг усім його тілом. Він зітхнув. Пхикнув. Ув очах сяйнуло світло і згасло.

Живчик поклав водоблуда горілиць і опустив йому повіки. Кулькап і Шпуляр схилилися біля нього.

— Вашої провини тут нема, — промовив Кулькап.

— Та ба, він мертвий, — зітхнув Живчик. — Що нам робити з тілом?

— Сорокухи подбають про нього, — відказав Шпуляр. — Ходімо, капітане. Тут ви більше нічого не зробите — не те це місце.

З важким серцем покидали вони тіло померлого. Кулькап, ідучи останнім, щойно тільки вони ступили на найближчий підвісний хідник, озирнувся назад і побачив, як на місце пригоди повернулися хижі сорокухи-охоронниці. Дві з них завдали мертве тіло на свої пернаті плечі, і весь конвой подався геть. Кулькап відвернувся.

Сягнувши супротивного краю містка, Живчик став і озирнувся кругом. Більше, ніж будь-коли, він відчував, що Великий Сорокушачий ринок — не що інше, як злісний деревний гриб-паразит, який висмоктує життя з мешканців дерев, із Темнолісу, з усіх, хто його населяє. Він не міг дочекатися, коли ж вони покинуть це місце. Живчик поглянув на Кулькапа та Шпуляра і зрозумів, що його друзі відчувають те саме. Однак вони не могли покинути це місце. Ще не могли.

— Гладіаторська арена, — звернувся Живчик до Шпуляра. — Промовляє тобі про щось ця назва?

Очі ельфа-дубовика скругліли зі страху, що його важко було не примітити.

— Авжеж, капітане, — відповів він тремтячим голосом. — Ще й як промовляє! Я знаю все про Гладіаторську арену. — Він здригнувся. — Але краще б мені не знати.