Північ над Санктафраксом
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles. The Twig Trilogy #3
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-379-3
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Північ над Санктафраксом». Краткое содержание книги:
— Не прикидайся тугуватим на вухо. — Він сплюнув. — Ти хоч кумекаєш, скільки мені довелося шукати водоблуда? — просичав плескатоголовець Живчикові у вухо. Його дихання було гаряче, вологе і смерділо гнилим м’ясом, застряглим у нього між золотими зубами. — Він обійшовся мені у тридцять шість кокард! — провадив він. — Тридцять шість кокард пропало ні за цапову душу! То був перший водоблуд, якого я знайшов. А тут принесло тебе!
Із цими словами він вихопив кинджал. Живчик позадкував. Блиснуло лезо. Водоблуд зойкнув і кинувся поміж них. Ніж пронизав йому груди.
Дивний безжурний вираз набіг на обличчя волоцюги, коли той упав на дерев’яний поміст. Усе сталося блискавично, а все ж він устиг прочитати вбивчі думки плескатоголового. Його очі знерухоміли, вуха обвисли.
Замішання перетворилося на лють, і Живчик вихопив свого меча. Та щойно ступив крок уперед, як шість хижих сорокух-охоронниць, відтрутили його вбік і напосіли на гобліна.
З лютими криками, палахкотючими очима і настовбурченим пір’ям, вони здерли кокарду з вилоги і схопили його своїми гострющими кігтями. Марно борюкався плескатоголовець: його повели геть.
— То він перший почав! — запротестував одноокий. — Пустіть мене.
— О, можеш бути спокійний, ми тебе пустимо, — глумливо відповіла сорокуха. — Ми тебе пустимо — з молотка на аукціоні.
— Ні, тільки не рабство! — залементував плескатоголовий гоблін і запручався ще відчайдушніше. — Ви не продасте мене як раба. Чи вам невдогад, хто я такий… — Його голос потонув у глузливому реготі сорокух, які волочили його геть.
Живчик, весь тремтячи, приступив до водоблуда. Укляк перед ним.
— Пробач мені, — вимовив він зі слізьми в голосі. — Можливо, стати рабом було б ліпше, ніж… ніж оце.
Водоблудові вуха ледь ворухнулись.
— Ні, — прошепотів він. — Що може бути гіршого за рабство! Ви врятували моє життя, і я щасливий, що зміг урятувати ваше… — Його очі нараз поширилися, тілом перебіг болісний корч. — І ще одна моя вам послуга, остання…
Кулькап і Шпуляр стояли і дивились, а Живчик нахилив голову й уважно слухав.
— Ви шукаєте зниклого матроса з «Позасвітнього гарцівника», — хрипко шепотів водоблуд. — Я читаю це у ваших думках.
— Так, — кивнув головою Живчик. Водоблуд ухопився за нього кволою рукою.
— Один із тих, хто живе у ваших думках, е-е-е… Я бачив його тут… на торговищі.
— Бачив? — вигукнув Живчик. — Хто це? І де мені його шукати?
— Він… він… — у горлі вмирущого заклекотіло. Живчик трохи підвів водоблудове тіло і припав вухом до його вуст. — Г ладіаторська арена, — прошепотів неборака, і дрож перебіг усім його тілом. Він зітхнув. Пхикнув. Ув очах сяйнуло світло і згасло.
Живчик поклав водоблуда горілиць і опустив йому повіки. Кулькап і Шпуляр схилилися біля нього.
— Вашої провини тут нема, — промовив Кулькап.
— Та ба, він мертвий, — зітхнув Живчик. — Що нам робити з тілом?
— Сорокухи подбають про нього, — відказав Шпуляр. — Ходімо, капітане. Тут ви більше нічого не зробите — не те це місце.
З важким серцем покидали вони тіло померлого. Кулькап, ідучи останнім, щойно тільки вони ступили на найближчий підвісний хідник, озирнувся назад і побачив, як на місце пригоди повернулися хижі сорокухи-охоронниці. Дві з них завдали мертве тіло на свої пернаті плечі, і весь конвой подався геть. Кулькап відвернувся.
Сягнувши супротивного краю містка, Живчик став і озирнувся кругом. Більше, ніж будь-коли, він відчував, що Великий Сорокушачий ринок — не що інше, як злісний деревний гриб-паразит, який висмоктує життя з мешканців дерев, із Темнолісу, з усіх, хто його населяє. Він не міг дочекатися, коли ж вони покинуть це місце. Живчик поглянув на Кулькапа та Шпуляра і зрозумів, що його друзі відчувають те саме. Однак вони не могли покинути це місце. Ще не могли.
— Гладіаторська арена, — звернувся Живчик до Шпуляра. — Промовляє тобі про щось ця назва?
Очі ельфа-дубовика скругліли зі страху, що його важко було не примітити.
— Авжеж, капітане, — відповів він тремтячим голосом. — Ще й як промовляє! Я знаю все про Гладіаторську арену. — Він здригнувся. — Але краще б мені не знати.
Розділ п’ятнадцятий
Гладіаторська арена
Раптово звівши очі, Кулькап порушив тишу, яка запала після слів ельфа-дубовика. Його обличчя було смертельно бліде.
— Живчику, — сказав він тремтячим голосом. — Воно вже почалося.
— Що почалося?
Кулькап легенько торкнувся своєї схожої на лісовий реп’ях розетки.