Північ над Санктафраксом

— А вони… вони не лазять по деревах? — стривожився він.

Живчик тріпнув головою.

— Ні, — заспокоїв він Кулькапа. — По деревах вони не лазять.

І по тому, як дивились його очі, Кулькап зрозумів, що юний капітан мав нагоду в цьому впевнитися.

— Ходімо, — заквапив Шпуляр. — Нам треба відразу ж знайти кокардницю і завестися білими кокардами. Без них нас коли хоч може схопити будь-який работоргівець і виставити на продаж як рабів, — його круглі баньки нишпорили в навколишніх сутінках. — Я чув, що вони зазвичай чатують при виході з кожного причалу, — пояснив він. — Ага, погляньте, — він показав на високу вузьку хижу, прикріплену до дерева. — Ось і кокардна будка.

Живчик приглянувся. Ще одна циліндрична споруда на кшталт тих, що він зауважив раніше!

— Чого ж ми тоді чекаємо? — стрепенувся він.

Утрьох вони подолали колихкий трап. Надто переляканий, аби зиркати по праву чи по ліву руку, Кулькап усю дорогу не спускав з очей будки. Вони підійшли до дверей.

Зблизька будівля скидалася на маленький шедевр архітектури Темнолісу. Зведена із плавучого світляка, вона була міцна, але майже безважна, а мистецька обтічна форма убезпечувала її од вітрів. Ліхтар, почеплений над дверима, освітлював дошку з золотими літерами: «Кокардниця Мохове Перо». Живчик постукав у двері.

— Заходьте, — озвався хрипкий голос.

Щойно Живчик узявся за клямку, як його схопив за руку Шпуляр.

— У жодному разі не забалакуй перший, — прошипів він. — Тут так заведено.

Кивнувши головою, Живчик відчинив двері, і всі троє увійшли в темне приміщення. Ядучий дим од розвішаних по стінах лойових світників, відразу ж набився у їхні горлянки, очі засльозилися. Перед ними стояла вельми хижа на вигляд сорокуха — її сіро-зелене оперення мінилося металевим полиском, а кігті були білі, як слонівка; повернена до них спиною, вона діловито розкладала кольорові кружальця по нумерованих місцях на полиці.

Живчик ступив крок уперед і завмер, очікуючи.

— П’ятдесят сім, п’ятдесят вісім, плюс недодержка за злісне затягування, — бурмотіла сама собі сорокуха. — Ви що, не бачите, що я заклопотана? — дратливо кинула вона.

— Ми хочемо купити білі кокарди, — сміливо обізвався Живчик.

Сорокуха помовчала.

— Купити, кажете? Не попросити, не позичити і не обміняти? — Вона обернулась. — І що ж ви збираєтеся запропонувати за них? Ми не беремо ані жетонів, ані квитів. По дві золоті монети з душі.

Живчик витяг із-за пазухи гаманець, розщібнув його, відрахував шість золотих монет і простяг птахотварі. Не кажучи ні слова, сорокуха взяла монету і куснула її своїм хижим закандзюбленим дзьобом. Потім знову перевела погляд на трійцю.

— То кажете, три кокарди?

— По одній на душу, — пояснив Живчик.

Сорокуха похмуро кивнула і повернулася до замкнених дверей у задній стіні. Коли вона відімкнула їх, друзі побачили темний сховок, видовбаний просто в живому дереві. Вона відчинила віко скриньки, що стояла всередині, і взяла з неї три білі розетки, схожі на лісові реп’яхи.