Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
«Ні! Я хочу лишитися мандрівником і знову побачити тебе, тату! Я хочу злучитися з Офелією, а не з Богом! Я прагну нескінченності, а не вічності! Я хочу, щоб те, що я навчився сприймати своїми духовними органами — бачити й чути духовними очима і вухами, я міг і справді почути звичайними органами. Я відмовляюся ставати Богом, увінчаним вищою творчою силою. З любові до вас я хочу залишитися сотвореною людиною. Я хочу розділити з вами життя нарівно!»
Наче боронячись од спокуси, я у запалі сягаю руками і стискаю руків’я меча:
«Я здаюся на твою допомогу, Магістре, на тебе упевняюся. Стань творцем усього довкола мене!»
Моя рука так ясно намацує риси обличчя на руків’ї меча, що мені здається, ніби переживаю їх у глибинах моєї душі. Це водночас і бачення, і доторк: спорудження мого вівтаря, в якому зберігатиметься найвища святість. Звідси б’є таємнича сила, яка дістається вглиб речей і вдихає в них душу.
Я ніби чую слова, що говорять: «Лампа, що стоїть там, на столі, — це образ твого земного життя. Вона освітлює келію твоєї самотності. Ось зараз вона перетворилася на якесь димувате видиво, втім, у ній ось-ось скінчиться олія».
Мені кортить вийти надвір, зараз, коли ось-ось прийде час Великого Побачення. Сходи ведуть мене на плаский дах, на якому хлопчатком я частенько ховався від усіх і засиджувався, споглядаючи зачаровано за тим, як вітер обертає хмари на білі обличчя й фігурки драконів.
Я деруся вгору і вмощуюся на перила.
Піді мною — місто, сповите нічною темрявою.
Вся моя минувшина, образ за образом, підноситься в мені і боязко горнеться до моєї душі, ніби благаючи мене: «Збережи мене, візьми з собою, щоб я не вмерла, не запала в непам’ять і приходила б тобі на думку, жила з тобою».
Скрізь на обрії блимають мигавки, ніби променисті пильні очі велетнів! Вікна і дахи будинків відбивають їхні вогненні спалахи, зрадницьки освітлюючи мене, наче промовляють: «Ось, ось, ось стоїть той, кого ти дошукуєшся! Ти повбивав моїх слуг, наразі йду вже я!» — шириться повітрям виття звіддалік. Я згадую про Владу Пітьми і те, що мій батько говорив про її ненависть.
«Нессове вбрання!» — шипить вітер і шарпає мою одежину.
«Так!» — заглушливо гуркоче грім.
«Нессове вбрання, — правлю за ними я, снуючи думки, — Нессове вбрання?»
Потім мертва тиша і дожидання. Буря й блискавка радяться, що ж їм робити.
Раптом унизу голосно заклекотіла річка, наче прагнучи мене попередити: «Мерщій до мене, в долину! Ховайся!»
Я чую, як налякано шепотять дерева: «Наречена вітру з руками душогуба! Кентаври Медузи, дикі влови! Попригинайте голови, їде вершник з косою!»
В моєму серці б’ється всерадість: «Я чекаю на тебе, мій жаданий вершнику!»
Дзвін на церкви застогнав, наче його поцілив незримий кулак.
У полисках блискавки запитливо спалахнули хрести на цвинтарі.
«Так, мамо, я вже йду!»
Десь вітер розчахнув вікно, і шибка, подрібнено верескнувши, розбивається на бруківці: ось він, смертельний жах речей, створених людською рукою.
Що це? Невже місяць зірвався з небес і блукає довкола? У повітрі суне біла розпечена куля, завмирає, опускається, знову злітає, метається туди-сюди безцільно і миттю вибухає зі страшенним тріском, наче охоплена люттю якогось навіженства. Земля здригається від дикого жаху.
Звідкись виринає нова куля; обшукує міст, поволі, крадькома котиться обгородами, огинає стовп, з ревом хапає його і спалює.
«Кулясті блискавиці!» Про них я читав у книгах мого дитинства, а списані у них загадкові рухи, які багато хто вважає вигадкою, наразі розгортаються навіч! Сліпі створіння, зліплені з електричної сили, вибухівки космічних безодень, голови демонів без очей, рота, вух і носів, піднеслися з небесних і земних глибин, вихори, що кружляють навколо осердя ненависті, напівсвідомо, не маючи органів чуття, шукають нових жертв, аби вилити на них свою руйнівну лють!
Якою страшною силою були б ущедрені ці кулясті блискавиці, якби перенялися вони людським видом!
Невже безмовне моє питання принадило одну з них, цих розпечених куль, яка раптово збочує зі шляху і летить просто до мене?
Куляста блискавиця ковзає вздовж паркану, потім підноситься понад стіною, влітає в одне відкрите вікно, щоб умент з’явитися в іншому, витягується, і вогненний стовп пробиває кратер у піску з неймовірним гуркотом, аж будинок ходить ходором і пилюга хмарою шугає до мене.