Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
«А де ж смертельна дія голови Медузи? — запитував я себе. — Невже Бог і Сатана, коли розуміти їх у філософському сенсі, як остання істина й останній парадокс, це один і той таки творець і руйнівник в одній особі? Як Ви гадаєте, Ваша всечесність, з точки зору католицького священика, чи може диявол набирати вигляду святого або й самого Ісуса чи Діви Марії?»
Він на мить устромив у мене очі, тоді закрив вуха долонями і вигукнув: «Спиніться, Христофоре! Це питання піддав Вам дух Вашого батька. Залиште мені мою віру! Я занадто старий, аби витримувати такі душевні урази. Я хочу спокійно померти з вірою в божественність дива, яке навіч бачив і яке збагнув. Ні, кажу Вам, ні, і ще раз ні! Якби диявол і міг брати на себе різні лики, то перед Святою Дівою і її Божественним сином він мусив би зупинитися!»
Я кивнув і замовк, мої уста замкнулися. Як тоді, на сеансі, коли чув, як озивається всередині у душі єхидна голова Медузи: «Розкажи їм усе, що тобі відомо!» Так, потрібна з’ява Великого прийдущого Вождя, який цілковито панував би над словом і міг так його повернути, щоб відкрити істину і водночас не згубити тих, які її почують, інакше всі релігії нагадуватимуть того каліку, що завмер, відчуваю я.
Вранці наступного дня вдосвіта мене розбудив передзвін на вежі, і я дочув глухий спів хору, в якому звучало стримане, проте глибоке збудження і який підступав чимраз ближче:
«Маріє, благословенна ти між жінками!»
Якось неспокійно затремтіли будинкові стіни, наче каміння ожило і по-своєму приспівувало.
«Досі у сутіску дзижчала токарка, тепер мука праці вляглась, і як луна, в землі прокинувся гімн Богородиці», думав я про себе, спускаючись сходами.
Я зупинився в дверях будинку, і цієї ж миті сутіском повз мене протяглася, тягнучи оберемки квітів, щільна людська юрба у святкових строях на чолі зі старим Мучелькнаусом.
«Свята Богородице Діво, молись за нас!»[16]
«Будь благословенна, царице милосердя!»
Старий був босий і голомозий; його вбрання мандрівного ченця колись біліло, як сніг, а нині сильно зносилось і геть рябіло латками. Він ішов, як сліпий старець, непевною ходою, виписуючи мисліте.
Точильник сковзнув по мені очима, тоді якусь мить вдивлявся в моє лице, проте з його рис годі було виснувати, чи впізнав він мене, чи, принаймні, згадав. Здається він прозирав мури і дивився ген-ген, углиб іншого світу, а його зіниці стояли паралельно одна одній.
Він ішов поволі, тягнучи ноги, і мені здавалося, що його веде якась невидима сила, а не його власна воля; підійшов до залізних ґрат довкола саду, відчинив їх і попрямував до статуї Діви Марії. Я затесався в юрбу, яка поштиво, неквапом рухалася за ним на чималій відстані і вперлася в ґрати. Спів мало-помалу стихав, однак у натовпі з кожною хвилиною наростало збудження. Незабаром спів перетворився на якусь безсловесну вібрацію звуків, і в повітрі залягло невимовне напруження.
Я заскочив на виступ стіни, з якого міг усе добре розгледіти. Старий довго стояв перед статуєю, як укопаний. Мить була моторошна. У мене було дивне відчуття: має ж хтось із двох ожити першим!
Якийсь глухий страх, як отой, колись, на спіритичному сеансі, обняв мене. І знову я почув голос Офелії в своєму серці: «Будь насторожі!»
Наразі я побачив, що сива борода старого ледь помітно труситься, і з цього дрижання здогадався, що він балакає зі статуєю. В юрбі позаду мене миттю запала могильна тиша, тихенький спів у тисняві замовк, наче з єдиного маху чиєїсь руки. Тепер вухо вловлювало хіба ледь чутний ритмічний передзвін.
Я пошукав очима місце, звідки він долинав: боязко втиснувшись у нішу стіни, немов уникаючи погляду точильника, там стояв старенький товстун, лису голову якого прикрашав лавровий вінок. Однією рукою він закривав половину обличчя, в іншій, витягнувши її вперед, тримав велику бляшану банку. Поряд з ним у чорній шовковій сукні стояла загримована до невпізнання пані Аґлая.
Ніс п’янички, безформний і посинілий, зарослі салом очі, що їх непросто набачити — звісна річ, це актор Паріс. Він збирав гроші у паломників, а пані Мучелькнаус йому з цим допомагала. Я бачив, як вона час від часу швидко нагиналася, з острахом поглядаючи на свого чоловіка, наче боялася, що він побачить її, і щось нашіптувала людям: ті при цьому відразу механічно хапалися за гаманці і, не спускаючи очей зі статуї Богоматері, кидали в бляшанку якісь дрібняки.
16
Слова так званої Лорентанської (від назви італійського містечка Лоретто) Літанії Пресвятій Богородиці, що виникла в XIII столітті.