Білий домініканець

«Самозреченням» звуть вони це фосфоричне світло, за допомогою якого їм вдається перехитрити свою жертву. Все пекло радіє, коли їм вдається запалити цим світлом першого-ліпшого простачиська, який їм повірив. Те, що вони прагнуть зруйнувати, — це вище благо, якого може доп’ясти істота: вічне усвідомлення себе як Особистості. Те, чого вони вчать, — це знищення, проте вони знають силу істини, і тому всі слова, які вони обирають, — істини! Та, хай там як, а кожна фраза, складена з них, є незглибима брехня. Там, де марнославство й жадоба влади з’єднуються в одному серці, ці привиди тут як уродились, і давай роздмухувати цю похмуру іскру, поки та не спалахне яскравим вогнем, а не здасться людині, що вона горить жертовною любов’ю до свого ближнього, і йде вона, і проповідує, не покликана до цього. Так вона стає сліпим проводирем і разом з каліками падає в прірву.

Певно, вони дуже добре знають, що людське серце з юних літ сповнене зла, і що любов не може жити в ньому, коли її не даровано згори. Вони повторюють слова: «Любіть одне одного!», доки їх не затягають. Той, хто вимовляє їх першим, робить цим магічний дарунок своїм слухачам. Одначе вони випльовують ці слова один одному у вуха, мов отруту. З них проростають лише біди, розпач, вбивства, різанина і спустошення. До істини ці слова стосуються так само, як опудало — до розп’яття край шляху. Там, де на їхніх очах виникає кристал, який ось-ось стане симетричним, як образ Божий, вони беруться на способи, щоб його знищити.

Немає ні одного вчення Сходу, яке б не згрубіло в їхніх руках, не згиділо, яке б вони не перекрутили і не зламали, аж воно не перетворилося на власну протилежність. «Світло приходить зі Сходу», — кажуть вони, а думають про чуму.

Єдина справа, варта зусиль, — це робота над самим собою. Та вони звуть це себелюбством. Вони пропонують удосконалити світ, але не знають, як це зробити, — їхнє слово «обов’язок» ховає справжнісіньке користолюбство, а «гонором» у них зветься заздрість. Ось які думки вони накидають заблудним смертним.

Царство роздробленої свідомості — це горизонт їхнього майбутнього. Повсюдна одержимість — то їхня надія. Устами забісованих вони віщують, як давні пророки, настання «тисячолітнього царства», а про те царство, яке «не від світу сього» і яке не прийде, поки земля не оновиться і людина не отримає нове народження в Дусі, — вони ні словечка. Вони кладуть на карб помазанцям Божим брехню, а самі кваплять останню годину. Спаситель ще не прийшов до них, а вони вже дражняться з нього; а як іде, яких тільки мін не виробляють, показуючи, що він робив.

Вони кажуть: будь вождем! хоча знають, що повести за собою здатен тільки той, хто доп’яв довершеності. Вони перевертають усе догори дном і брешуть, кажучи: веди, і тоді ти станеш довершеним!

Кажуть: «Кому Бог дає службу, тому дає і розум», а вони утовкмачують: «верни собі службу на шию, а розум Бог тобі дасть!»

Вони знають: життя на землі має бути перехідним станом, отож підступно зваблюють: «роби рай з життя земного», хоча чудово здають собі справу з марноти таких зусиль. То вони позвільняли тіні Гадеса[17] й оживили їх флюїдами демонічної сили, щоб люди гадали, ніби воскресіння мертвих почалося.