Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
Я скипів на не жарт і впився очима в обличчя комедіантові. Наші погляди миттю схрестились, і я побачив, як йому відвисла щелепа, а обличчя посіріло, як попіл, коли він мене впізнав. Нажаханий, він мало не випустив з рук банку з пожертвами. Збридившись, я відвернувся.
«Вона рухається! Вона говорить! Свята Марія, молися за нас! Вона з ним говорить! Онде, он! Нахилила голову! — пробігло раптом у юрбі, з уст в уста, хрипке, ледве вловиме шепотіння, здушений жахом побаченого. — Он! Он! І ще раз!»
Мені здавалося, що зараз, в одну мить, із сотень живих горлянок вирветься крик і розірве гнітюче напруження, проте всі стояли, мов спаралізовані. Хіба що то тут, то там хтось жебонів, як божевільний: «Молися за нас!» Мені було лячно: а що як почнеться тиснява!? А проте, люди в натовпі лише опустили голови. Багато хто хотів упасти на коліна, але всі стояли дуже близько одне біля одного. Дехто, знесилений, заплющив очі, але не падав — та й як упадеш, коли тебе з двох боків підпирають плечима… У своїй смертельній блідості вони нагадували небіжчиків, які стоять серед живих і очікують на чудо, яке їх оживить.
Атмосфера стала такою магнетично задушною, що легкий подих вітру і той здавався дотиком невидимих рук. Тремтіння охопило все моє тіло, ніби плоть хотіла позбутися кісток. Щоб не беркицьнутися сторч головою зі стінного виступу, я вчепився за підвіконня.
Старий говорив, швидко ворушачи губами; я міг це чітко розгледіти. Його нужденне обличчя наче засвітилось юнацьким рум’янцем, наче у променях вранішнього сонця. Потім раптом він знову зупинився, наче вловив якийсь заклик. Напружено прислухаючись, з відкритим ротом і очима, спрямованими на статую, він кивнув, на вигляд повен щастя, тоді хутко щось пробурмотів у відповідь, прислухався ще раз і скинув радісно руки.
Щоразу, коли він витягував шию, прислухаючись, по натовпу пробігло гортанне шумування, радше схоже на хрипіння, ніж на шепіт: «Он, он! Вона рухається! Ось! Зараз! Вона кивнула!» — але ніхто не пхався наперед. Натовп перелякано посувався назад, сахаючись, мов од поривів вітру.
Я видивляв очі в риси старого: прагнув-бо прочитати на його губах, що він говорить. У душі не знати, чому я сподівався почути або вгадати ім’я Офелії. Але після довгих, незрозумілих мені фраз його губи знай повторювали одне слово: «Маріє!»
Бах! Мене наче громом прибило: статуя, посміхаючись, схилила голову. І не тільки вона: навіть її тінь на світлому піску, вчинила те ж саме! Марно я переконував себе: це тільки якась омана; рухи старого в моїх очах мимоволі перенеслися на статую, справляючи враження, що вона ожила. Я відвернув очі, твердо поклавши і далі панувати над своєю свідомістю. За мить знову глянув туди: статуя говорила! Вона схилилася до старого! Сумнівів уже не було!
«Будь насторожі!» — щось допомагало, коли я вперто згадував це застереження! А ще напуття мені було те, що я ясно відчував у своєму серці: щось неоформлене, але нескінченно мені дороге, щось, що здавалося мені повсякчасною близькістю палко коханої, озивається в мені, пнеться назовні і хоче знайти форму, щоб захистити мене, вставши переді мною з розкритими обіймами. Навколо мене виникає магнетичний вихор, сильніший за мою волю. Все, що залишилося в мені від релігійності, і благочестя з часів мого дитинства, що я успадкував у своїй крові, і що досі лежало в мені мертвим тяжарем, прорвалося, проникаючи з клітини в клітину мого тіла. Душевна буря в моєму тілі змушувала мої коліна підтинатися, наче кажучи: «Я хочу, щоб ти упав ниць і молився на мене!» — «То голова Медузи», кажу я собі, відчуваючи водночас, що мій розум огинається. І тоді я вдаюся до останнього засобу і переконую себе: «Не ставай проти зла!» І я більше не опираюсь, і заглиблююся в безодню цілковитого зневолення. Цієї миті я так ослаб, що вже не здолаю радити своїм тілом; мої руки зриваються з карниза, і я падаю на голови й плечі натовпу.
Як я вернувся до брами свого будинку, не второпаю. Деталі подібних дивних пригод нам часто не дано вловити, а інколи вони просто вивітрюються з пам’яті.
Певно, я гусеницею поповз геть по головах паломників, які мов поприкипали один до одного! Знаю лише, що врешті-решт опинився в ніші воріт, не годен податися назад або вперед, одначе статуя пропала з моїх очей, отож я не відчував уже на собі її чаклунського впливу. Магічний потік юрби поминав мене.