Білий домініканець

Незабутнього відчуття зазнав я, коли одного разу поклав оглянути спадщину мого батька і наших предків. Я обстежив поверх за поверхом, і мені здавалося, що спускаюся від століття до століття, аж у сутінь середньовіччя.

Мудро розставлені меблі, шухляди, повні мережевих хусток; тьмяне люстро у блискучих золотих рамцях, у якому я набачив себе, якогось молочно-зеленого привида; потемнілі портрети чоловіків і жінок у старовинному вбранні, вигляд якого мінявся, як того вимагала доба, в усіх обличчях учувалася виразна родова схожість, яка іноді, здавалося, кудись зникала, коли білявці ставали брюнетами, щоб потім знову вирватись у цілковитій первовічність, як ніби сам рід згадував про свої витоки. Золоті, оздоблені самоцвітами пуделка, в яких подекуди ще лишалася дрібка нюхального тютюну. Здавалося, вони ще вчора ставали в пригоді. Перламутрові шовкові стоптані дамські туфельки на шпильках дивної форми, які, коли я їх поставив разом, викликали в моїй уяві юні жіночі образи: матерів і дружин наших предків; різьбовані ціпки з пожовтілої слонівки; кільця з нашим гербом, то манюсінькі, наче на дитячі пальченята, то раз у раз такі великі, наче їх носив велетень; сюрдути, тканина на яких від часу так стончилася, що, здавалося, дмухни на неї, і вона розсиплеться. У деяких кімнатах курява лежала повстю, так що я брів по кісточки у ній, а щойно відкривав двері, вона бгалася жужмом; на килимі, під моїми ногами проступали квітчані візерунки і звірині морди, коли я, крокуючи, розгрібав куряву ногами.

Я так захопився спогляданням усіх цих речей, що поміж них мені минали цілі тижні. Іноді усвідомлення того, що на землі крім мене живуть ще якісь люди, геть зникало в моїй голові.

Якось — я тоді ще вчився у школі, — нас повели на екскурсію до маленького міського музею, і пам’ятаю, як ми змучились і стомились, оглядаючи таке море старовинних, внутрішньо нам чужих речей. Як усе тут інакшилося! Кожна штука, що її я брав в руки, хотіла мені щось виповісти; неповторне життя струмувало з неї. Минуле моєї власної крові було в кожному предметі і ставало для мене дивною сумішшю теперішнього і колишнього.

Тут ще дихали люди, кістки яких давно пріли в могилах, мої предки, що їхнє життя я ношу в собі, мешкали в цих кімнатах, їхнє існування починалося тут з немовлячого пхинькання і закінчувалось атональним хрипінням, тут вони любили і журилися, тішились і сумували, їхні серця прихилялися до речей, які ще позосталися тут, такі, якими вони їх залишили. І якої речі не торкнуся, всі вони шепочуть про щось таємниче.

Тут таки стояла скляна кутня шафа з медалями у футлярах з червоного оксамиту, — золоті, вони й досі світились і блищали; зі срібними обличчями лицарів, почорнілими, наче смерть сповила їх у свій саван; усі вони лежали рядком, кожна річ з маленькою карбованкою, напис на якій вицвів і розплився, проте всі вони виливали нестримну жадобу: «Позбирай нас, ми мусимо триматися купи». Пристрасті, що їх я раніше ніколи не знав, пообсідали мене, запобігали й вимолювали: «Візьми нас, ми принесемо тобі щастя». Старий фотель з чудовими різьбованими ручками, самі достойність і спокій, підбивав мене помріяти в ньому, прикликаючи: «Я повідаю тобі, як воно було колись». Потім, коли я звірився на нього, мене здолала якась болісна, стареча, безсловесна туга, ніби я сів не в фотель, а впав у обійми сивої туги. Ноги мої обважніли і подубли, наче паралізований, який просидів тут ціле століття, вирішив звільнитися, перетворивши мене на свого двійника.