Справа прокурора Малахова
- Автор: Собко Вадим Николаевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Справа прокурора Малахова». Краткое содержание книги:
Гострі громадські конфлікти в повісті нерозривно поєднуються зі складними особистими колізіями. Прокурор Малахов твердить, що він завжди правий. Але читач з глибоким розумінням сприймає слова Ганни, що від цієї «правоти» стає важко дихати.
— Мені треба міського прокурора Володимира Івановича Малахова. Я не помилився, він живе тут?
Боровик говорив, стежачи за кожним своїм словом, ніби вчився заново розмовляти, і з радістю відчув, що йому вільніше дихати. Виявляється, до всього на світі можна звикнути, навіть до такої розмови з власною дочкою.
— Так, він живе тут, але в службових справах дома ніколи нікого не приймає і зараз побачити його не можна, — одним духом виговорила Люба.
— Немає дома?
— Ні, він спочиває, — відрізала Люба.
Боровик ледве помітно посміхнувся під своєю пов’язкою. Видно, в цій сім’ї заведено добру прокурорську дисципліну.
— І години відпочинку глави сімейства священні й недоторкані? — запитав він.
— Так, — холодно відповіла Люба. — Вам доведеться прийти до нього на роботу. Він там буває від дев’ятої години ранку і приймає завжди.
— А ви хто будете? Його дочка?
— Це не має ніякого значення.
— А все-таки?
— Майже.
— Це як розуміти?
— Він мій вітчим.
— Ясно. А як вас звуть?
— Це теж не має ніякого значення.
— Ну, незручно ж розмовляти, не знаючи ймення.
— Мене звуть Люба.
Дівчина говорила сердито, стримано. Вона і злилась на цього несподіваного гостя, і жаліла його. Це, напевне, якийсь шофер, що постраждав під час аварії, чи службовець, якого понівечили у вуличній бійці. До Малахова приходили найрізноманітніші люди, був час придивитись. І вже зовсім ясно, що прокурор, прокинувшись, страшенно гніватиметься за ці недоречні відвідини. Лаятися він собі ніколи не дозволяє, але гляне так, що краще б ударив чи вилаяв. І водночас Любі було чомусь жаль цього великого і безпорадного чоловіка. Він, мабуть, прийшов у важливій справі, але так чи інакше йому доведеться завтра розмовляти з прокурором. Порушення твердих сімейних правил Люба не допустить.
— Так от, Любочко, — сказав Боровик, — дуже прошу пробачення за несподівані турботи й порушення режиму, встановленого товаришем Малаховим, але мушу з вами не погодитися. Я залишусь тут, аж поки ваш вельмишановний вітчим не прокинеться. Не побачившись з ним, я звідсіля не піду. Він мені дуже, дуже потрібний, і в цій справі дорога кожна хвилина. Розумієте? Кожна хвилина.
Він намагався говорити рівно і переконливо, але голос зривався, і Люба не могла зрозуміти причини цього хвилювання. Видно, справді у цього симпатичного чоловіка важлива й невідкладна справа.
— Будь ласка, — трохи тепліше відповіла Люба, — можете чекати скільки завгодно, але попереджаю, Володимир Іванович страшенно не любить, коли до нього приходять додому в справах прокуратури, так що і для вас і для вашого процесу буде тільки гірше.
— Дякую за пораду, але все ж чекатиму. Товариш прокурор спить не більше години?
— Ні, хвилин через п’ятнадцять його треба розбудити.
— От і чудесно. Дозволите сісти?
— Прошу.
Боровик важко опустився на стільця. Чомусь дуже заболіла голова і світ став темнішати в очах. Чи не рано дозволили йому лікарі виходити?
Люба помітила, як невпевнено, ніби через силу тримаючись на ногах, він підходив до стільця.
— Вам зле?
— Ні, нічого, заболіла голова. А так все на старих якорях…
— Вас дуже поранено?
— Ні, не дуже. Обшивку трохи зверху подряпало.
— Ви моряк? — швидко запитала Люба.
— Тепер уже сухопутний. З чого ви взяли?
— Так, слова у вас такі.
— Це зрозуміло, колись був моряком.
— На Балтиці чи на Чорному морі?
— Доводилося служити в Севастополі, доводилось і на Балтиці.
— А кінець війни ви де зустріли?
Любочка вже забула про недоречність приходу цього несподіваного гостя, про майбутній гнів Малахова; зараз всю її захопило бажання щось почути про місце, де служив і загинув батько.
— Кінець війни я зустрів на Балтиці, в німецькому порту Росток, може, чули про таке місто?
— Звичайно, чула, я ті місця по карті дуже добре вивчила.
— В школі?
— Ні, самостійно. А ви на великому кораблі плавали? На лінкорі, на крейсері?
— Ні, великі кораблі мене чомусь обминали. Були такі малесенькі, до зубів озброєні, хвацькі кораблики — торпедні катери звуться. Може, колись читали?
— Звичайно, я про них дуже добре знаю.