Справа прокурора Малахова

Боровик підійшов до вікна, ніби бажаючи сховати від Малахова своє обличчя. Він хотів розібратись у своїх почуттях, але так зразу зробити це було неможливо.

Минуло цілих десять років! Ніхто не знає, як далі складеться життя Сергія Боровика, але ясно одне, якщо і не буде у нього Ганни, то дочка буде напевне. Хай навіть вони житимуть не разом, від того нічого не зміниться…

Ця думка зразу заспокоїла Боровика, і до Малахова він повернувся вже з посмішкою на губах. Обличчя прокурора вразило його виразом глибокого болю і смутку, але запитувати Боровик нічого не став. Він уже поспішав на завод, він уже думав про своїх друзів, і навіть дивно було, як це він міг тут затриматися, коли там, на заводі, йде великий дослід.

— Пробачте, що потурбував вас так рано. Справді, дурень — вдерся, коли всі люди сплять. Пробачте. Мені час.

— Куди ви зараз? — запитав Малахов.

— Звичайно, на завод. Там же другий дослід.

— Так, другий дослід, — повторив Малахов. — Бажаю успіху.

— Спасибі, — відповів Боровик, виходячи з кімнати.

Малахов довго сидів нерухомо і думав, думав, думав. Колись, багато років тому, він був на хімзаводі під час проведення важливого іспиту і бачив там Басову. Вона сиділа біля пульта управління, дивлячись на зеленкуваті циферблати.

Так вона і запам’яталась йому на все життя — освітлена блакитним світлом потужних ламп, сива жінка з вольовим упевненим обличчям, з поглядом, спрямованим у далеке майбутнє. Вона сиділа і дивилась на рухливі стрілки, а здавалося, ніби дивиться на десятки років уперед і бачить те, чого зараз не може побачити ніхто.