Справа прокурора Малахова

— На вас усіх з вашими витребеньками і в ступі не потрапиш, — сердито сказала Варвара Павлівна. — Завтра взагалі про сіль і не подумаю, соліть кожен сам собі, моє діло сторона.

— На мій смак добре, — сказала Ганна. Глянула на стіл і зразу ж схопилася з місця. — Боже мій, знову я гірчицю забула поставити.

Підійшла до буфета, взяла пузату, блакитними квітами розмальовану гірчичницю, і поставила перед чоловіком.

— Будь ласка.

— Мама у нас буферна держава, — засміялася Люба. — Як то пишуть у газетах — пом’якшує суперечності.

— Дякую, — вклонився до дружини Малахов, а тоді, вже зовсім іншим тоном, звернувся до Люби. — А ти краще не говорила б дурниць. Ніяких суперечок немає і бути не може.

Господар підвівся з-за столу, зробив кілька кроків по кімнаті. Згадка про несподівану зустріч біля виходу з обкому все-таки чомусь тривожила. Чого він хвилюється? Навіть найменших підстав для тривоги немає. Чому ж йому так хотілося зараз бути там, де стоїть, поблискуючи чорним лаком, велика машина секретаря обкому. Невже вона біля головної контори хімічного заводу? Може, подзвонити туди, перевірити. Це ж так просто, набрати комутатор попросити прохідну і запитати вахтера.

Прокурор навіть зробив крок до телефону, але зразу ж спинив себе. Тільки цього ще бракувало! Нікуди він не дзвонитиме і нічого дізнаватись не буде.

— Ну, які в кого плани? — запитав Малахов, поглядаючи на двері спальні і вже передчуваючи солодку мить, коли можна буде лягти і задрімати.

— Мені до Марини у лікарню треба піти, вона скоро випишеться, а я жодного разу там не була, просто свинство з мого боку, — швидко, немов виправдуючись, сказав Ганна. — Я вже Широкову кілька разів обіцяла, та все ніяк не зберуся.

Взагалі кажучи, до Марини можна було вирватися і вдень, поїхати просто з редакції, але Ганна навмисне відклала ці відвідини на вечір. Несила їй зараз було лишатися дома поряд Володимира Малахова. Чому так трапилось і звідки з’явилось таке почуття, Ганна зрозуміти не могла, а силувати себе не хотіла.

— Це правильно, — трохи сонним голосом відповів прокурор. — Там, мабуть, нудота, в тій родилці, не приведи господи. Марина буде дуже і дуже задоволена. Передай, будь ласка, і від мене привітання. А я спочину трохи і знов на роботу.

— Обов’язково передам, — Ганна полегшено зітхнула.

— А мені з тобою не можна? — несміливо, вже передчуваючи відмову, запитала Любочка.

— А уроки хто за тебе зробить? — запитав Малахов.

Дівчина вередливо закопилила губку.

— Уроки! Ах, так, уроки… І коли вже вони скінчаться всі ці уроки, уроки, уроки…

— Не поспішай, вже скоро скінчаться, менше року залишилося, згадуватимеш ти цей час ще не раз у житті, і здаватиметься він тобі чудесним.

— Ну, домашні завдання ніколи мені чудесними не здаватимуться, — твердо заявила Люба. Вона вчилася непогано, але не так легко, як дуже обдаровані діти. Самолюбива й гордовита до краю, вона вважала ганьбою для себе одержати трійки і тому примушувала себе працювати.