Справа прокурора Малахова

Дівчина пішла в свою маленьку кімнатку, витягла чемодана і, сама не розуміючи для чого це робить, запакувала його так, немов збиралась їхати в тривалу подорож. Потім, коли вже клацнули нікельовані замки, міцно закриваючи роззявлену пащеку чемодана, сіла на нього і посміялася сама з себе — дурна вона, слово честі, аж крутиться! Вигадала собі якогось моряка, подорож, терміновий від’їзд.

Та знову всі думки зосередились на батькові, на його портреті, захотілось уявити, який він був у житті, як виглядав би, якби несподівано зустріла його на вулиці? Мабуть, високий, веселий, схожий на того морського офіцера з сивими скронями, що привидився недавно. І, мабуть, всі матроси й офіцери дуже любили його, бо такого красивого і веселого чоловіка з лукавими іскорками в очах, такого, як на цьому портреті, не можна не любити. Він, напевне, був хоробрий, дуже хоробрий. Чому ж довелося йому загинути саме тоді, коли всі поверталися з війни, коли скінчилося найстрашніше, коли Любочці минуло вже шість років і вона добре могла розуміти батькові листи? Вони були дуже короткі, ласкаві, ніжні, сповнені стриманої, ясно відчутної любові. Батько тоді для неї вже був не якимсь абстрактним поняттям, а конкретною, живою і добре знайомою людиною…

Десь здалеку, ніби з-за десятка дверей, до дівчини долетів дзвінок і голос Варвари Павлівни:

— Любочко, відчини, у мене руки мокрі.

Дівчина швидко поставила портрета на піаніно і побігла в коридор. Десь в глибині душі ворухнулася манлива думка: може, це він, може, це той сивий моряк? Вона навіть розсердилася сама на себе — і влізе ж в голову така дурниця!

Замість вродливого моряка у коридор увійшов високий чоловік у сірому пом'ятому костюмі. Голова гостя була майже вся замотана широченним бинтом. Око, частина носа і роздвоєне підборіддя трохи витикалися з-під пов’язки, але уявити, як виглядає обличчя, було неможливо.

Люба на якусь мить навіть трохи злякалася незнайомого, але зразу ж посміхнулася і, намагаючись говорити офіціальним тоном, запитала:

— Пробачте, громадянине, ви до кого?

В них уже не раз траплялися такі несподівані візити, коли причетні до різних кримінальних справ люди намагалися зустрітися з прокурором дома. Малахов у таких випадках завжди дуже гнівався, і тому стриманість Любочки була цілком зрозумілою.

— Здрастуйте, перш за все, — сказав Сергій Боровик.

— Здрастуйте, — відповіла Люба тим же непохитним тоном, не запрошуючи гостя сісти. — Ви до кого?

Жадібно, не відриваючись, дивився на свою дочку Сергій Боровик. Рана гоїлася, він уже почував себе краще, напади слабкості і запаморочення вже минули, та зараз йому здавалося, що він не витримає і впаде. Боровик ішов сюди, добре приготувавшись до цієї хвилини, та вона виявилася стократ важчою, ніж можна було уявити.

Він не раз бачив Любочку на вулиці, знав, яка вона, з тисячі голосів міг би відрізнити її голос, але, заговоривши з дочкою, все-таки мало не похитнувся.

Ніколи не насмілився б Боровик з’явитися в цій квартирі, але до Малахова привела його невідкладна справа, чекати з якою до ранку він не мав права. Все треба було вирішити негайно, сьогодні, зразу ж. З лікарні його відпустили цілком офіціально, старшина вже не чекав на нього в під’їзді.