Нарис загальної історії
- Автор: Жан Башлер
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ніка-Центр
- ISBN: 966-521-338-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис загальної історії». Краткое содержание книги:
Розрахована на вчених — істориків, соціологів, політологів, а також на студентів зазначених спеціальностей.
Аристократичний режим, де джерела влади — представники певних родів чи сімей, має демократичний варіант, який подеколи спостерігається в племенах і полісах, і варіант ієрократичний, пристосований до громад і царств. Але він є протилежним імперії, для якої одна з головних проблем — стримування відцентрових сил, які її підривають. Аристократи, які за визначенням посідають позиції влади, авторитету й багатства, незалежні від центрального владного апарату, — постійна загроза для єдності імперії. Тож, імперія повинна їх усунути чи приборкати, щоб ліквідувати їхню самостійну владну позицію.
Союз імперії та автократії видається більш слушним і плідним. Насправді ж його легше зробити недієздатним. Автократія існує в чотирьох основних варіантах. Деспотизм — у точному грецькому сенсі цього поняття — означає правління автократа, який порядкує політією як своєю приватною власністю. І він то краще керуватиме нею, що більше у цьому зацікавлений. Деспотизм радше історична дивина, переконливі приклади якої навести важко і яка в будь-якому разі вимагає, щоб відповідна політія була достатньо малою, аби нею можна було й справді керувати як приватними володіннями.
За ідеократії до влади приводять ідеологію з утопічними претензіями, яка всіма способами прагне, щоб дійсність збігалася з мріями дієвців при владі. Зазвичай ідеократія — це модерний і пов’язаний з модернізацією режим, хоча і в домодерному періоді історії можна виявити ідеократичні прояви. Спроба Аменхотепа IV Ехнатона (1365-1353 до н.е.) силою запровадити нову релігію дуже на це схожа, так само як і спроба першого китайського імператора, який пройшов імперією вогнем і мечем, триматися вчення школи легістів, або ще спроба китайського узурпатора-егалітариста Ван Мана, який прийшов до влади в період між ранніми й пізніми Ханями (9-23), чи навіть спроба імператорів-іконоборців у Візантії в 717-775 рр. і 813-842 рр. Але все це лише спроби та туманні плани.
Тиранічний варіант автократії, коли, за грецьким визначенням, певний дієвець захоплює владу й використовує її для задоволення власних пристрастей, хоч якими вони були, протиприродний і в жодному контексті не може трансформуватися в сталий і міцний режим. Це — завжди можливе відхилення, здатність якого завдавати шкоди може бути дуже високою, але час якого завжди лічений.
Залишається авторитарний режим, за якого певна меншість захоплює владу в силовий спосіб і монопольно користується нею, хоча й не претендує на надання політії сильної ідеології та не втручається в інтереси й життя людей. Оскільки ця меншість здебільшого складається з військових, через те що вони мають найбільші можливості для успішного проведення переворотів, цей режим мав би пасувати імперії, адже вона базується на війні та завоюваннях. Але це не так. Якби влада спиралася виключно на силу, то це спонукало б до повторюваних воєнних заколотів. Цей варіант режиму може виникати за особливих обставин, як-от здійснений у Римській імперії, але його не обирають свідомо або з якихось позитивних причин. Володар імперської влади, знаючи з власного досвіду, що влада здобувається і зберігається силою, явно зацікавлений у тому, щоб ніхто інший більше не вдавався до таких дій, і закріплює свою владу на таких засадах, які запобігали б небажаним обставинам.
Зважаючи на те, що інші режими не придатні, доводиться вдаватися до ієрократичного ладу, але це робиться не за браком інших можливостей, а тому що абсолютний варіант ієрократії надає дуже задовільне рішення. Священний характер влади забезпечує масу покірних, які підкоряються з безсилля, вагомими причинами гнути спину, тішачи себе ілюзією — або вдаючи втіху, — буцімто вони підкоряються не володареві й страхові, який вселяє володар, а певному доброчесному принципові та його доброчинному втілювачу. Свя-щенність вигідна також і тим, хто панує, бо вона зменшує вартість влади, оскільки підданих не примушено до покори однозначним вибором між бунтом і покірністю. Вимір «кратія» надає цьому режимові незначну перевагу не тільки щодо монополії на владу, але й щодо її найвищої концентрації, і ця перевага максимізує його шанси на завершення своїх завоювань, на стримування своїх зовнішніх ворогів і на запобігання бунтам і внутрішнім розколам. Зрештою, абсолютний характер режиму забезпечує йому ліквідацію будь-яких проявів контрвлади, здатних обмежувати й контролювати його владу, і це разом із перевагами незаперечува-ного становища має давати змогу мобілізувати якнайбільше засобів для реалізації імперських планів і мінімізувати вартість збереження влади.