В погоні за Привидом
- Автор: Томан Николай Владимирович
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «В погоні за Привидом». Краткое содержание книги:
Голубєв запитливо подивився Кірєєву в очі, але в них можна «було прочитати лише глибокий роздум.
— Якщо ви тільки довірите мені, я доведу вам свою відданість… — продовжував Голубєв вже іншим тоном, в якому відчувалися нотки безнадійності: видно було, що він не дуже розраховував на успіх своєї пропозиції.
— Коли ви були ще в Берліні, — замислено, неначе щось пригадуючи, сказав Кірєєв, — то повідомили офіцерові нашої військової адміністрації, що вам випадково вдалося підслухати розмову якихось геленівських агентів…
— Ну аякже! Звичайно, я добре пам'ятаю все, що говорив тоді старшому лейтенантові і підполковнику, які мене допитували. А підслухати розмову геленівських агентів мені вдалося цілком випадково. Я сидів у прийомній нашого шефа, і коли до нього в кабінет заходила секретарка, до мене долинуло тільки декілька слів: «Зустрінемося в кафе «Світлячок» на Ленінградському шосе опівночі…» От і все. Потім я бачив, як вийшли від шефа ці агенти. Я не знаю їхніх прізвищ, але мені доводилося бачити їх і до цього. Думаю, що крупні птахи.
— А чому ж ви мене не повідомили про цю розмову? — запитально звіз брови Кірєєв.
— А про що тут повідомляти? — здивувався Голубєв. — Я вважав за свій обов'язок повідомити вас лише про речі певні, точні. Ну от, наприклад, про гадану висадку парашутиста. Мені і так мало поки що довіряють, і я дуже не хотів би, щоб у чому-небудь із сказаного мною можна було сумніватися. А в цій випадково підслуханій розмові не все ясно: прізвищ агентів я не знаю; чи саме вони мають зустрітися в кафе «Світлячок» — теж невідомо. Думаю, між іншим, що все-таки вони. І потім, де цей ресторан, в якому місті? Треба гадати однак, що в Москві, беручи до уваги Ленінградське шосе. Коли відбудеться зустріч — знову невідомо. Може, вона вже й відбулася. Як бачите, суцільний туман. На всякий випадок я повідомив про це в Берліні, а вам повторити просто, не наважився. Та до того ж я думав, що ви самі знаєте вже про все з протоколів мого допиту.
«Хитрує він чи говорить правду? Виходить досить правдоподібно», — подумав Кірєєв.
— А ви пізнали б цих геленівців, коли вам з ними довелося зустрітися? — помовчавши трохи, спитав Кірєєв.
— Звичайно, впізнав би! — енергійно кивнув головою Голубєв.
— Будемо. мати це на увазі, — майже спокійно сказав Кірєєв.
… Ввечері, доповівши полковникові Нікітіну результати своєї зустрічі з Голубєвим, Кірєєв зробив висновок;
— Поки що не можу розкусити його остаточна, товаришу полковник. Думаю однак, що повозити його а кафе «Світлячок» треба. Можливо, він і покаже нам цих геленівських молодчиків. І, хто зна, може, вони і виявляться посланцями за плівкою Джонсона.
— А цей «Світлячок» далеко? — запитав Нікітін.
— Далеко. Майже біля метро «Сокол». Доведеться возити Голубєва на машині.
— По дорозі гарненько придивляйтеся до нього, — попередив полковник.
— Це вже само собою, товаришу полковник.
— А як ідуть розшуки на дачі Іглицького-Джонсона?
— Як і раніше, безуспішна, хоч ми промацали буквально кожну пилинку в будинку і кожну пилинку навколо будинку. Зрозуміти не можу, куди Джонсон подів свій фотоапарат! З собою, у всякому випадку, не міг його забрати. Це неможливо.
— Мені спав на думку один випадок з дореволюційного минулого мого батька — старого комуніста! — жваво сказав раптом Нікітін. — Він мені розповів, якось, що. йому довелася одного разу сидіти в тюрмі разом, з карними злочинцями. Цілими днями карні злочинці різалися в «очко». Хоч які заходи вживали наглядачі, щоб відібрати у них карти, — все було марно. Обшуки були і вдень, і вночі, і в присутності арештантів, і копій їх не було — результат був той самий: карти немов розчинялися. І де, ви думаєте, вони їх ховали? У кишенях шинелі то наглядача, то одного із жандармів! Вправність рук, розумієте! А тим, звичайно, і на думку не спадало самих себе обшукувати… — Нікітін весело розсміявся і раптом запитав — Розриєте, навіщо я розповів вам це?
— Розумію, товаришу полковник, — відповів Кірєєв. — Ви думаєте, значить, що і фотоапарат Джонсона де-небудь, в такому місці, в якому нам і на думку не спадає шукати його?
— Все можливо, Антоне Івановичу… — замислено промовив Нікітін і, походивши трохи по кабінету, додав — А чи не поїхати і мені з вами на цю дачу?
Дорожня пригода
Вони виїхали на дачу Джонсона наступного ж дня рано-вранці. Дача називалася джонсонівською лише для зручності, а насправді вона належала радянському громадянинові Лопухову, у якого Джонсон, переховуючись під прізвищем Іглицького, наймав її.