В погоні за Привидом
- Автор: Томан Николай Владимирович
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «В погоні за Привидом». Краткое содержание книги:
— Який ліхтар? — слізливим голосом промовив Вереш. — Нема в мене ніякого ліхтаря. Чого причепилися до старого?
— Досить тобі придурюватися, Вереш! — починаючи сердитись, прикрикнув на нього майор. — Кажи, де парашутиста повинен зустріти?
Вереш мовчав. Чути було тільки його сердите сопіння.
— Не зволікай, Вереш! — грізно продовжував Кірєєв. — На шкоду собі гаєш час. Ми і без тебе їх виловимо, а за те, що допомогти нам не хотів, — тобі ж гірше буде.
Вереш все ще вагався.
— Ти що думаєш, ми не знаємо, кого ти зустріти повинен? Зенона Туреницю доручено тобі зустріти. Адже так?
— Гаразд, пішли, — похмуро промовив Пенчо Вереш і насунув на голову простягнуту Кірєєвим кепку.
Догадка полковника Нікітіна
Повідомлення від майора Кірєєва полковник Нікітін одержав тієї ж ночі, коли парашутист приземлився в районі містечка Лужково. Сам Кірєєв прибув до Москви через декілька днів. Доповідав він Нікітіну коротко:
— Взяти парашутиста допоміг нам Пенчо Вереш… Адже він цілком був у наших руках, і йому нічого більше не залишалося робити… Але ми і без нього зловили б парашутиста, бо на ноги був піднятий увесь місцевий гарнізон. Допит парашутиста не дав нічого цікавого. Він зразу ж все виклав: підроблені документи, гроші, отруту, зброю і радіостанцію. Повідомив і завдання, з яким прибув до нас. І навіть зауважив зітхнувши: «Ех, громадянине начальнику, якби не попався вам так по-дурному, сам би прийшов і у всьому зізнався! А тепер хіба ви мені повірите?..» Не дуже я у все це повірив, звичайно, але, знаєте, може виявитися, що є в цих словах і частка правди. Нікітін здивовано звів брови:
— Чому так вирішили?
— Поки що лише невиразні догадки, — непевно відповів Кірєєв. — Безперечно тільки одне — не йому було доручене завдання роздобути мікрофотоплівку Джонсона. Він, мабуть, і не чув нічого про цього Джонсона. Льотчикам нашим вдалося, як я вже доповідав, приземлити і літак, який доставив до нас парашутиста, але екіпаж літака теж не повідомив нам на допиті нічого цікавого.
— «Надія», значить, тепер тільки на Голубєва? — спитав полковник, замислено розмальовуючи коробку з-під папірос вигадливими фігурами. — Мабуть, недаремно нам його в Москву доставили. Я тут під час вашої відсутності наводив про нього деякі довідки. Все, що стосується його біографії до 1943 року, підтвердилося цілком. От тільки зустріч його з батьками не вдалося організувати — загинули старі в роки війни. Ну, а в вас яке про нього враження?
— Важко поки що сказати що-небудь певне, — відповів Кірєєв. — Думаю однак, що він справді зможе стати в пригоді. Сьогодні, до речі, в мене повинна відбутися з ним ще одна зустріч — постараюсь придивитися до нього уважніше.
— А де він у вас зараз?
— Влаштували його тимчасово в окремій кімнатці гуртожитку вільнонайманих робітників нашого управління. У нього повинно скластися враження, що він має у нас цілковиту свободу, але ми будемо наглядати за ним на всякий випадок.
… Голубєв був явно стривожений, коли до нього зайшов Кірєєв, і це помітив майор. А втім, причини для хвилювання могли бути найрізноманітніші.
— Ну як? — нетерпляче вигукнув Голубєв, побачивши Кірєєва і мимоволі простягаючи до нього руки. — Приземлився він? Зловили ви його?
— Приземлився, — весело промовив Кірєєв, — і ми його зловили. Точнісінько все так було, як ви нам повідомили.
— Правда? — Голубєв весь якось засяяв і поривчасто схопив Кірєєва за руку. — Значить, тепер ви мені трохи вірите? Можна мені вас товаришем називати?
— Спробуйте, — усміхнувся Кірєєв.
— Спасибі, велике спасибі, товаришу майор! — знову радісно вигукнув Голубєв і ще раз потряс руку Кірєєву. — Я не знаю, що б я тільки міг зробити, щоб виправдати вашу довіру!
— Ви її вже виправдовуєте потроху, — серйозно сказав Кірєєв і простягнув Голубєву «коробку з папіросами.
— Спасибі, я не курю, — подякував Голубєв, але папіросу взяв, невміло прикурив її у Кірєєва і зразу ж поперхнувся. _
«Курити він справді не вміє», — подумав сам собі Кірєєв.
— А що, коли б я запропонував вам свою допомогу?.. — трохи збліднувши і заїкаючись, промовив Голубєв. Очі його при цьому дивно округлилися.
— Тобто яку допомогу? — здивувався Кірєєв.
— У вашій справі… У справі боротьби з «шпигунами. Адже я знаю техніку шифрування їхніх таємних повідомлень, таємниці радіопередач, фотографування. Ви самі знаєте, звичайно, багато, це я розумію, але ж мене вони спеціально вчили, тренували…