Людолови Том 1

— Кире Єлисею, — заговорив він, коли вони вийшли на сонячний двір, — я приїхав до Києва у важливій справі і думаю, що знайду в твоїй особі надійну підтримку й допомогу. Треба, щоб Київ став таким же розсадником освіти, яким колись був Острог. І не я сам мрію про це; а вся наша старшина, наше панство, що доручило мені цю справу. Треба нам за всяку ціну домогтися справжньої нобілітації, щоб ніякий шляхетський собака не насмілився більш дорікати нам хлопством, відбирати в нас землю та кріпаків, забороняти нам здійснювати наші шляхетські права. А без освіти цього ніяк не дійдеш. Без освіти років за двадцять-тридцять від нас лишиться один спогад та, мабуть, руїни кількох хуторів. Все захоплять ненажери пани, все заплутають у свої тенета вчені та хитрі отці єзуїти. І наші діти стануть звичайнісінькими хлопами-кріпаками без прав і без землі. І ви, наші пастирі, залишитесь без парафіян і без пастви. Навіть цю святу оселю загарбають які-небудь домініканці чи то бернардини. Наша темнота й розпорошеність тільки допоможуть їм. Треба об'єднатися. Треба влаштувати школи та друкарні, утворити науку й довести всім і кожному, що й ми варті сенаторської, канцлерської та великомаршалківської гідності. Треба, щоб наші владики сиділи в сенаті, як належить єпископам, поруч із панськими прелатами, і щоб ніхто з нас не кліпав безпорадно очима, коли там виступатимуть пани з блискучими, але порожніми доповідями мовою Віргіліуша та Ціцерона. Треба боротися з ворожою силою її ж зброєю. Чимало говорили ми про це на Січі поміж старшиною. Всі вони мріють про староства, маршалківства та інші двірські гідності. Але ради бога! Які з нас маршалки та сенатори, коли ми не знаємо латині і не зрозуміємо ані слова з того, про що говоритимуть на вальному соймі!

Плетенецький мовчки йшов поруч Сагайдачного.

— Після походу, — вів далі гетьман, — Я об'їхав чимало міст та хуторів. І скрізь — те ж саме. З ким тільки я говорив, — усі захоплено вітали наші плани і приставали до них. Отже, я говорю з тобою не сам, а вустами моїми звертається до тебе вся наша старшина. Настав час діяти, кире Єлисею. Але без Печерського монастиря і поза ним не можна розпочати такої складної й важливої справи.

Плетенецький мовчав. Складні почуття боролися в ньому: як шанолюбець, навіть під чернечим каптуром, він був неприємно вражений, бо Сагайдачний висловив те, що не один раз зароджувалося в його голові. Проте він добре розумів, що чудеса могло зробити ім'я Сагайдачного. За гетьманом стояло Запорозьке військо, така грізна військова сила, що не тільки Польща, а навіть імператор Рудольф звертався до неї років тридцять тому по допомогу. Військові успіхи Сагайдачного давали йому незчисленну здобич, а без грошей ніякий почин не міг мати успіху. До того ж, і сама Печерська оселя почувала б себе під обороною Запорозького війська, наче за кам'яним муром. Ось чому краще й корисніше не конкурувати з гетьманом, а об'єднатися з ним. Однаково він не залишиться в Києві і, так чи так, перша роль у справі науки й освіти буде за ним, Плетенецьким.