Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Тю, чорт, — вилаявся дід Омелько.
Така сила перешкод приголомшила старого.
— А ще якого біса їм треба?
— Ой, багато чого, — покрутив головою Лейзер. — Так багато, що коли подумаєш, то голова йде обертом і сама відгвинчується від плечей. Треба мати інструмент на себе і майбутніх підмайстрів, треба метрику показати, що ти законний син і що батьки твої не хлопи. А хіба в кожної людини є такі папери? А якщо один із синів потрапить до майстрів, то братів його вже ніколи не приймуть до цеху. А ще, — присунувся він до старого козака, таємниче знижуючи голос, — за віру перестали приймати. Спочатку тільки нас, бідних євреїв і татар, а тепер і православним забороняють робити. Кажуть, ніби вони теж погані… Ой дідусю, як мені вас шкода… Тому я вам усе поясню. Торік вигнали з кушнірського цеху двох майстрів за те, що вони дезуніти, а тепер уже немає жодного кравця з русинів, а з шевців залишилося тільки двоє — Павло та Остап, і тільки тому, що вони платять костьолові по два камені воску на рік… Ой, що тепер роблять люди… Горло один одному перегризають за шматок хліба…
Старі замовкли, замислилися. Омелько дивився в одну точку, напружено шукаючи ради. А Лейзер занурився в спогади, в довгу низку злиднів і знущань, що переслідували його протягом довгого-довгого життя. Важке зітхання вирвалося в обох.
— Що ж мені тепер робити? Де мені кинутися? — заговорив нарешті Омелько, скоріше міркуючи голосно, ніж просячи поради.
Лейзер покрутив головою.
— Важко нам, дідусю, старим. Молодь уперта й бадьора: вона має свою «господу» — щось на кшталт підмайстерного цеху. Коли майстри надто визискують, підмайстри змовляються і разом кидають роботу. А майстрам це гірше за смерть, бо в кожного робота термінова, а взяти інших підмайстрів не можна: молодь поб'є до синців, тай цех не запише, поки попередні не покинули майстерні. Покрутяться майстри день-два та й поступаються де в чому. А іноді тікають підмайстри козакувати або під пана піддаються чи під замок.
— Як це — під пана? В хлопи? — скрикнув уражений Омелько.
— Ну, не зовсім щоб у хлопи, бо пан теж не дурний, щоб майстер у нього землю орав. Живе собі майстер у пана, бере замовлення, а за те, що пан дав йому хату, інструмент та захищає своїм привілеєм, мусить він шити панові та родині його одяг чи то взуття, або те робити, що він уміє.
— Так то — населі. А тут, у Львові, що робити?
— Ой, погане це місто Львів. Їй-бо, погане, — палко підхопив Лейзер, притискаючи руку до своїх запалих грудей. — Раніш і тут було добре. Сюди тікали підмайстри з Кракова та з Німеччини. А тепер звідси тікають до Києва або до Чигирина, чи до Черкас. Там ще можна жити тому, хто не боїться козаків, а нам, бідним євреям, хоч утопися: тут — ляхи, там — козаки, і кожен нас за собаку має. Раніш король забороняв нам ремісникувати і ми мусили жити з самого лихварства: ну, але в кожного єврея багато дітей, бо ж діти — боже благословення, і блажен отець, що їх багато має, але кожній дитині треба дати скибочку хліба. Почали ми просити, щоб дозволили нам ремісникувати. А тепер знов гонять нас із цехів, і студенти б'ють, і кожен ріже, і всі за щось таке мають, що й сказати соромно.
Омелько замислився. Все життя чув він, що єврей — поганий, що він не людина, а «жид пархатий»… І ось тепер, коли скоїлося лихо, розговорився він з таким же ремісником, як і він сам, і виявилося, що одна в них доля з цим худорлявим євреєм і що вони добре розуміють один одного. Всі звичні поняття пішли шкереберть, і, зазирнувши на дно душі, здивовано побачив Омелько. що нема в нього ані презирства, ані ворожнечі — є тільки глибока жалість до цього злиденного, спрацьованого трудівника, такого ж старого і самотнього, як і він сам.
— Нещасні ми з собою, Лейзере, — зітхнув він щиро. — Як же ти живеш?
— Поки сили були — робив. А тепер передав майстерню синові. Ой, скільки довелося задля цього вклонятися й принижуватися… Скільки подарунків зробити. І тому треба, і тому… І боязко було, що подарунки візьмуть, а з майстернею обдурять… Ну, нічого собі — пощастило. Живу біля сина, допомагаю йому, поки ноги носять. Хоч і добрі в мене діти, але не сито мені, бо нема в них зайвого шматка.
Тим часом Oмелько закінчив підбори, набив на них залізні підківки і, поглянцювавши чоботи, подав їх Лейзерові.
— Носи на здоров'я. Міцно зроблено. Старий Омелько працює добре, хоч собака цехмістер і лає його партачем.
— Так це ж вони так кличуть кожного, хто не в цеху. Спасибі вам, дідусю.