Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Певно, твої слимаки подумали, що і я польський пан, — зауважив Сагайдачний, — бо довго не хотіли відчинити.
— Молодці! — всміхнувся архімандрит. — Справді, твій жупан скидається на панський, та й голова в тебе не голена, як у козаків. Але ж слухай, що було далі. Рутський переніс справу до сеймового суду. Тоді я подав грамоти на всі маєтки, що трибунал присудив Рутському. А в них зазначено, що князі й пани православної віри дарують їх Печерському монастиреві як ознаку своєї побожності. Чого-чого, а Рутський цього не чекав. Він попросив зробити перерву, а потім відмовився від позову. Справді, я пообіцяв йому під час перерви достатню суму грошей. Зрозумів, лисячий хвіст, що краще синиця в руці, ніж журавель у небі. А після суду я здобув королівську грамоту, яка остаточно закріплює землю за нами. Тепер уже не вкусиш. Кінець.
Розповідаючи, Плетенецький пожвавішав. Блискучі чорні очі його кидали іскри. На блідому обличчі заграв рум'янець.
— Здорово, отче Єлисею, — щиро зареготав Сагайдачний. — Мо б, ми помінялися роботою? Ти гетьмануй і дипломатствуй, а мене пусти в монастир відпочити.
— Воно б не завадило, — відповів у тон архімандрит. — Тільки де тут відпочити! Я з братією воюю он як! Розжиріли, розледачіли. Ніякого сорому не знають. Воно й зрозуміло: за тридцять років тут змінилося понад тридцять архімандритів. Кожен тягнув з монастиря, а не в монастир. Зубожіли зовсім, у боргах загрузли, поспільство розбестили. Вони не визнавали ані панщини, ані данин монастиреві. А тепер борги мало не всі сплачено, підданці працюють, данини сплачують, виноградники я насадив, сади, тин поставив, як у справжній фортеці… Та хіба можна віддати таке добро! Самих прочан сила-силенна — і кожен несе свою лепту монастиреві.
Сагайдачний хотів щось сказати, але ввійшов келійник і, низько вклонившись, щось прошепотів архімандритові.
— Бачиш, який у нас відпочинок? Поговорити не дадуть. Привезли цеглу. Треба перевірити.
Сагайдачний підвівся.
— Дозволь, отче, піти з тобою. Я до тебе на мить, але справа в мене негайна.
— Ну, ну, такого гостя швидко не відпускають. А показати своє господарство я й сам хотів.
Кир Єлисей одяг каптур і рушив разом із гостем до бічної брами. Тут стояла селянська валка з-під Китаєва, де добували жовту цегельну глину. Плетенецький поквапливо благословив селян і пішов уздовж возів, досвідченим хазяйським оком озираючи привезене.
— А це чий віз? — спинився він біля підводи, запряженої миршавенькою шкапиною з великим відстовбурченим черевом.
— М-м-мій в-в-віз, — підбіг заїка-посполит, низько вклоняючись архімандритові.
— Що ж це ти? Гадаєш, може, бога дурити? — загрозливо накинувся на нього Єлисей. — Хіба це віз?! Та тут половина того, що в інших. Живеш на монастирському грунті, як і всі, а чесно відробити не бажаєш?!
— Панотче, та хіба ж… Та моя Лиска більш не вивезе. Гори які… Глина від дощу розсякла… Грузько…
— Скинь цеглу і ще раз привези, щоб не повадно було. Не доглянь за ними, так кожен намагається ошукати.
Посполитий стояв без шапки і розгублено кліпав очима. Ще віз! А жито сиплеться, нема кому жати. Жінка родила, лежить… Він щось хотів сказати архімандритові, ступив до нього, але той не став слухати і наказав записати за ним піввоза.
Сагайдачний стояв осторонь, з цікавістю прислухаючись до розмови.
«Магнат у каптурі», — майнула зрадлива думка.
Але Єлисей не дав йому зосередитися і повів показувати господарство, як звав він свій монастир. Лавра тих часів була дуже відмінна від сучасної. Дзвіниці ще не було. Замість неї стояла двоярусна, рублена дерев'яна дзвіничка з набором дрібних голосистих дзвонів. Головна Успенська церква, споруджена в першій половині ХІ століття, була значно менша пізнішої. Підлога церкви була викладена коштовними плитами з шиферного сланцю та лабрадоритів, що вже тоді добувались у волинських каменоломнях, і кожна плитка була оздоблена розкішним різьбленням. Стіни були розписані фресками і викладені мозаїкою. Але на початку ХVІІ століття цей старовинний розпис був замінений новим. Предтеченський вівтар був окремою церковкою, а замість теперішніх бокових вівтарів було кілька каплиць. Показавши гостеві, як лагодять дах і білять стіни, архімандрит повів Сагайдачного всередину, напівсвідомим професійним рухом скидаючи на порозі каптур. Сагайдачний ступив у кам'яну прохолоду, в сутінок і обдивився. На хорах здіймався величезний орган, у вівтарі тьмяно виблискували на золотому тлі якісь-то старовинні мозаїчні лики роботи грецьких майстрів.