Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
— Власне, не двох, а одного. Бо першого без моєї участі загриз кіт, хоч і поплатився за це своїм життям. Люка сумує — просто жах! Каже, що кіт її урятував, а сам загинув, мов справжній герой.
— Н-ну, гаразд. Отже, двох убили ми. Одного ввечері наступного дня застрелив сторож біля склепу. От і все. А інші пацюки, мабуть, не їли опроміненого зерна, бо ми ж його більше не розсипали… принаймні я… — додав іще Богдан, якому явно бракувало Сашкової делікатності.
— Ах, он ти як! — аж захлинувся Сашко. — Гаразд, іди вже, різноколірний! І коли вже ти до кінця опромінишся?
— Та т-тебе не запитаю, — гордо відповів Богдан.
— Іди, кажу. Там тобі Тетяна Гаврилівна сметанки свіжої приготувала, — почув ще Богдан останній і, правду кажучи, заслужений укол від Сашка. Переможений, він пішов геть, нічого не відповівши.
А проте зовсім не слід думати, що Сашко й Богдан посварилися. Зовсім ні. Це були товариські жарти. Обидва хлопці лишилися найкращими приятелями.
Якби на місці когось із товаришів був Олд-Бой, справа могла б обернутися інакше. Запальний Петро частенько забував про межі жартів і час од часу вибухав, наче вулкан, хоч сам і картав себе за це. Але Олд-Боя тут не було. Він сидів у радгоспній лабораторії й монтував якийсь складний апарат. Можливо, читач подумає, що то новий генератор? Ні, ні, цілком досить і одного. Адже ще ніхто, — ні ми з вами, ні ціла бригада молодих дослідників, ні директор Данило Якович, ні навіть сам старий мудрий Андрій Антонович, — ніхто не знав іще всіх наявних властивостей того першого чудодійного витвору Петра. Отже, це був не новий генератор, а щось інше.
Новий апарат висів у кутку лабораторії, саме там, де пацюки проламали стіну. Що то був за апарат, не знав ніхто. Олд-Бой мовчав про свою нову конституцію, і ніхто не наважувався розпитувати його. Навіть рудий Богдан, довірена особа Олд-Боя, тільки зітхнув, почувши від нього на своє боязке запитання досить недвозначну відповідь:
— Помовч і не заважай!
Апарат, що мав форму порівняно невеличкого дерев’яного ящика, як ми вже казали, висів високо на стіні. Шнури й проводи з’єднували його з генератором; якщо дивитися знизу, то на ньому можна було помітити скляне кругле віконце — немов об’єктив з великої фотографічної камери, що нею роблять портрети у професіональних фотоательє. Не дуже складний на вигляд, він не привертав особливої уваги, не здавався чимсь цікавим.
Але, мабуть, конструюючи його, Олд-Бой витратив чимало часу й зробив немало розрахунків. Петро вже закінчив монтаж свого апарата і тепер перевіряв востаннє шнури й проводи, які з’єднували його з генератором. Зважаючи на його радісне обличчя, почувши його тихе, лагідне мурмотіння, побачивши в’юнкі кільця диму, які він випускав з незмінної сигарети, можна було сказати, що експериментатор довів справу до кінця.
Так воно й було. Кілька днів напруженої праці дали свої наслідки. Власне, хіба можна говорити про якісь “кілька днів”? Далеко не так. Ідею цього апарата Олд-Бой носив у своїй голові вже давно. Але щоб здійснити задум, йому бракувало генератора, що тепер став уже до певної міри випробуваною, — правда, далеко, ой, як далеко не до кінця! — машиною. Тільки за допомогою чудодійного генератора могли здійснитися давні сміливі мрії Петра, про які він нікому нічого не казав раніше.
Олд-Бой підвівся. З насолодою випростав стомлену спину і потягнувся. Поклав на попільницю недокурену сигарету, з якої ще вилася тоненька цівка пахучого диму. Олд-Бой глянув на годинника: була вже чверть на четверту. Подивився у вікно, перевів погляд на двері, незадоволено стиснув губи. Здавалося, він на когось чекав. На кого?
Не будемо нескромними, забудьмо на хвилину розмову, що точилася між Сашком і чорноокою Ганною. Удамо, ніби ми нічогісінько не знаємо. Тим більше, що і Олд-Бой, цей натхненний винахідник і конструктор, творець чудодійного генератора й нового, невідомого ще нам апарата, цей гордовитий Олд-Бой уже сів біля столу і, здавалося, засумував. Очі його згасли, пальці нервово крутили якийсь гвинтик, забута сигарета диміла в попільничці…
Як і слід було сподіватися в таких випадках, двері до лабораторії відчинилися саме тоді, коли Петро найменше чекав, вирішивши вже, що вона не прийде. Але “вона” таки прийшла! Вбігла до лабораторії, задихана, розчервоніла, дивилася на нього винувато. Петро мав усі підстави сердитися, і вона розуміла це; він міг зустріти її принаймні суворим поглядом, докором. Проте цього не сталося. Він чомусь не міг так зробити. Олд-Бой просто рвучко підвівся, на обличчі його засяяла радісна усмішка. Він навіть розгублено промурмотів: