Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
– На всякий випадок – прощай, Маріє! – тихо сказав. – Думатиму про вас.
Тоді я знову побачив засльозені очі й тиху усмішку Кабірії, вона невідривно дивилася на мого батька, а він підбадьорливо їй покивував. І дитина ніби відчула цей мент, бо стала серйозна–серйозна, очі її зробилися великі й круглі, а ручка помахувала біля голови на прощання, ніби щось воно могло розуміти й відчути.
– Заходь до нас, Віталію, – сказала Марія, повертаючи до мене прегарні й досі засльозені очі. – Тут тебе завжди зустрінуть, як рідного…
– Гаразд, – сказав я й пішов у сіни, бо їм, може, треба побути кілька хвилин на самоті; бо я, може, й рідний декому з них, але зараз зайвий обом. Я вийшов у двір і пішов по стежці. Відхилив хвіртку на одній петлі й вийшов на вулицю. І тоді на мене раптом полилося призахідне сонце, воно залило тремтливим жовтим, живим світлом усю вулицю, і я опинився раптом на глибині якогось химерного океану, і я весь теж затремтів і переповнився світлом, бо відчув раптом: осінь десь поруч, осінь – у цьому світі, осінь – у куряві під моїми ногами, осінь – у кількох старих з будинку перестарілих, котрі вийшли на вулицю й сіли на лавку. «Осінь моя люба, – прошепотів я, – осінь моя мила, не приходь у мого батька! Пливи собі, лети собі, забирай листя і траву, але помилуй мого батька! Бо що робитиму я без нього в цьому світі, де подінуся?»
Я обернувся. Онде він іде. Вийшов із хвіртки на одній петлі й простує до мене. Високий і гарний, з розкудланим кучерявим чубом, осяяним вечірнім світлом і через це весь жовтий. Ось він іде, але чому, чому бачу я, що він просвічується? Чому бачу я крізь нього вулицю, і дерево, і паркан? Чому він спрозорів раптом, осене моя люба! Не входь у нього, осене, чуєш, не входь у нього!
Він ішов до мене, тримаючи на вустах усмішку, сумнішої й прекраснішої за яку не може бути у світі, і я ступив йому крок назустріч, бо став раптом боятись: доки дійде він до мене, оце вечірнє сонце зовсім його розмиє, а я ще до того зовсім не готовий. Але я змушений був зупинитися: батько раптом схопився за поперек і обличчя його перекосилося від невимовного страждання – звір сидів у ньому і починав його їсти.
– Що тобі, тату? – хрипко спитав я.
– Схопило, зараза, – неприродним голосом вичавив батько. – Стривай хвильку, зараз воно відпустить.
Воно відпустило. Але усмішки на його лиці я вже не бачив, обличчя було сіре й виснажене. Десь поділося сонце; ага, ковтнула його хмара, зникло й світло з вулиці. Сиділи на лавці двоє древніх, як світ, старих і дивилися на нас порожніми, напівпогаслими очима; обличчя їхні були, немов дубова кора.
– Можеш іти, тату? – спитав я.
– Ну, звичайно, – сказав він, удаючи, що все гаразд. – Мати вже нас заждалася – дістанеться нам на горіхи!
– Тобі робитимуть операцію? – спитав я.
– Ти ж знаєш, – неохоче відказав батько. – Не бери собі того в голову… Сподобався тобі братик?
– Надто пізно він у мене з'явився, – сказав я.
– Це так, – згодився батько. – Не забувай його.
Ми йшли по сірій вулиці, і сірий сутінок клався на будинки й паркани. Сірий сутінок курівся нам з–під ніг, а сади довкола дихали запахом жовтого листя й грибів, хоч самі ще не пожовтіли, та й гриби тут не росли. І я раптом збагнув: отак пахне той спокій, до якого мандрували ми цілий сьогоднішній день. Я збагнув: той спокій – це наша втомлена хода по вечірній вулиці, це курява під ногами, це перші жовтяки на деревах. Це небо, яке палає вечірнім вогнем, це наші додумані думки й пережиті почуття. Я збагнув: спокій, до якого мандрували цілий день, – це не тільки завершення, але й початок, бо одне в нас готується вмерти, а інше народитися. Я зрозумів: завтрашній день, якого обоє боїмося, котрий принесе нам розлуку, короткочасну чи довічну, – то не спокій; спокій – це день сьогоднішній. Спокій – це запалене вікно, за яким сидить самотня мати й чекає на наше повернення – ми, мамо, повертаємося! Повертаємося, бурхливо переживаючи останні хвилини своєї мандрівки, адже її кінець біля рідного порога, а наш рідний поріг, мамо, все‑таки ти. Спокій, мамо, – це твоє чекання і не дивися, бога ради, на нас очима Кабірії.
Розділ шостий
ЧЕРЕЗ ДОРОГУ
У село, де колись жили мої предки і де помер ще мій дід – отой, про якого розповів мені під час останньої нашої прогулянки батько, – я потрапив випадково, нас завезли туди для сільськогосподарських робіт. Ми поселилися з моїм однокурсником Іваном Забродою в старої самітньої баби Вусті і вечорами, звільнившись од роботи, я мав змогу скільки завгодно блукати по селу: вересень наливав простір мідяним промінням, снуючи густий і теплий смуток, особливо надвечір, коли сонце спускалося долі, і це в дивний спосіб діяло на мою розтривожену душу – саме в ці хвилини приходили спогади про батька. Власне, це й не спогади були, а відчуття його присутності; часом я впізнавав його риси в якомусь селянинові, що йшов насупроти мене чи ж порався біля садиби, або ж і у своїй власній подовженій тіні, що плелася за мною, а найбільше в сумовитому запаху вересневого сонця.