Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Поле починалося відразу ж за садами. Рівні та пологі, тяглися в глибину ночі, покроплені росою та овіяні тишею. Додому повертатися не хотілося, бо там опинився б у ще більшій порожнечі, а мені щось треба було вирішити. Відчував якесь дивне збудження, котре пригасило денну втому, – щось мене непокоїло, щось мав для себе відшукати, хоч і не відав що. Ніч нанесла терпкого запаху, підв'ялого й напівосіннього – ні, не був це такий вересень, як минулого року, коли блукали з батьком востаннє. Але обидва вересні якось дивно поєднувались у моїй душі. Цей же вересень цвів, присипаний, наче квітами, зорями, дихав вистиглістю, потом худоби та землі.

Чув і раніше, що на другому кутку села гуляли, але не звертав на те уваги. Глухо гухав бубон, тряслися дзвінки, заливалася верескливо гармонія, ніби розрізала на чорні скиби темряву, – мене потягло на ті звуки. Вже чувся тупіт важких ніг, наче сполохи, били окрики, хтось пробував співати. Зовсім поруч залементував прохриплим гавкотом собака; здається, почув у цій ночі мене. Темрява ніби розкладалася на грубі площини, розбиті рідким світлом, що сочилося з вікон: масив нічної вулиці, кулі темних дерев, кулі дахів: дорога й стежка під парканами світилися, ніби фосфоризували. А над усім цим спокійно й непорушно висіло майже мертве небо з його розмитими для моїх короткозорих очей зорями. І все це ритмічно струшувалося від стогонів бубна, звук був глухий, нутровий, і йому вторив завзятий тупіт. У тому дворі, де гуляли, світла було більше – порозвішували на деревах і стовпцях ліхтарі, я непомітно завмер у темряві. Прямокутна площина двору була заставлена столами, жовте світло осявало схилені над стравами обличчя. Люди балакали, розмахували важкими руками, і тіні незграбно ворушилися на білій хатній стіні. Старий із розкуйовдженим сивим чубом наліг на стола й уважно слухав непомірно худого співрозмовника той щось захоплено оповідав. Лисий пітний товстун вивалив черево і намагався співати. На вільному клаптику двору танцювали. Бубон хлипав, а гармонія пиляла й пиляла вечір, наче хтось велетенський розрізав її пилкою. Стара жінка підібрала спідницю й тупотіла ногами – тіло її трусилося, пойняте ритмом. З нею в парі танцював великий м’язистий дід. Незграбно повертався, витупуючи чобітьми, часом припадав, викидаючи ногу, схоплювався, тупотів і знову припадав. Молода дівчина в обіймах із чубатим парубком носилася вихором, великі пишні її груди здригалися, а волосся на голові хвилювалося.