Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Зайшла Марія й поставила на стола такий–сякий наїдок: батькові молочну кашу, а мені тушковану картоплю з м’ясом. Так само ставила нам окремі страви й мати – батько сидів на суворій дієті.
– Таки лягаєш у лікарню? – спитала вона, сідаючи до столу.
– Завтра, – сказав батько, беручись до каші. Я сидів і дивився на них на всі очі.
– Поїж, Віталію, – сказав батько. – Ми сьогодні з ним цілий день мандруємо.
– Дякую, що зайшли, – тихо сказала Марія. – Може, збудити Володьчика?
– Ще розбудиш, – сказав батько, моторно посилаючи до рота ложку. – Знаєш, дощ загнав нас у кіно… Були ми в Андрія Андрійовича, а ще… Знаєш, розшукали фотографію мого батька…
– Як так розшукали? – здивувалася Марія.
– Чудом, – сказав батько й поліз у бічну кишеню піджака. – Глянь!
Марія роздивлялася фото, а я не їв, а ледве мемзяв. Якось так дивно себе почував у цьому домі – ніби користувався чимось краденим. І ця жінка якось дивно себе почувала: скуто, напружено – може, через мене?
– Ви схожі на діда, – сказала вона раптом і подивилася на мене отими дивними очима, в яких застигли покірливість, ласка і страх – чи ж вона мене побоювалася?
– Це і я йому сказав, – мовив батько. – Але тепер він може увіч переконатися…
У цей час за дверима заплакала дитина.
– Володьчик устав, – підхопилася Марія й кинулась у двері.
Тільки тепер я відчув інтерес до того мого брата, адже недаремно його назвали Володьчиком – Володимиром був і мій дід, той, фотографію якого ми розшукали.
Зайшла Марія, тримаючи на руках уже чималеньке дитя у світлій піжамці.
– Тато прийшов, – казала вона радісно, і дитя мовчки потяглося ручками до мого батька. Той звичайно посадив хлопчика собі на коліна. Тільки тоді маля втупило свої сонні темні оченята в мене. Я сподівався, що побачу щось таке ж мавпоподібне, як сам, але дитя було більше в матір. Його личко раптом скривилося, і він заревів, перелякано викруглюючи на мене очі.
– Це він злякався твоїх окулярів, Віталію, – сказав батько, затицькуючи дитя. – Скинь!
Я поспішно здер окуляри, світ мені поматовів. Дитя перестало ревіти, а я відчув, що вуста в мене посмикуються. Й собі захотілося раптом розревтися й кинутися звідси геть – навіщо я тут, у цьому чужому домі і біля чужого для мене батька? Але я стримався. Погляд мій упав на дідову фотокартку, саме це й дало мені силу стриматися. Батько гецав дитя на руках, воно сміялося. Я побачив зматовіле обличчя Марії (адже був без окулярів), воно радісно сміялося також. То що мені робити в цьому домі: й собі радіти чи гримнути дверима? Але я не гримнув дверима, я сидів на чужому стільці, біля чужого столу, я дивився на чуже дитя, котре названо моїм братом, на чужі усмішки й пробував усміхатися. Переді мною стояла недоїдена страва, яка викликала в мене легку нудоту. Але я усміхався, і цей усміх, мені здавалося, увіч нагадував батьків – отой тонкий і отой сумний, отой осінній батьків усміх, якого не забув я й тепер, мережачи ці листки. Бо в той момент мені з'явилося ще одне обличчя – обличчя матері моєї; вона йшла супроти нас на білій стіні, як на екрані, й усміхалася зовсім так, як Кабірія. Так, у цей момент на Кабірію була схожа не ця жінка, в якої ми гостюємо, а та, покинута й самотня; саме тому мої симпатії і мої співчуття миттю перекинулися у бік матері. Але я не міг не відчувати й іншого – оця їхня радість і щастя дочасні. Вони, як цвіт, що розвинувся зранку і доля якого відцвісти під вечір. Ось чому я не міг гримнути дверима й тримав на вустах осінню батькову усмішку.
– Це твій братик, – сказала Марія Володьчику. – Скажи, синку: братик.
Мале позирнуло на мене поважними очима і раптом засоромилося.
– Це він починає тебе признавати, – сказав батько. – Шкода, Маріє, мусимо вже йти.
Марія кивнула згідливо, ніби це було щось цілком самозрозуміле: батько її дитини хіба що забіжить на годинку, при тому хтозна, чи й це триватиме довго і скільки. Батько її дитини повертає хлопчика матері, а я вже стою, бо таки хочу звідси піти: серце у мене – не камінь! Не можу дивитися, як вони розігрують спокійних, як вони вдають, що все йде як треба, за розписаним порядком, тоді як цього порядку й видимості нема. Я не можу дивитися, бо вони вдають, ніби сьогоднішня їхня зустріч тільки тим і особлива, що прийшов до Марії з батьком я, що їх чекає хтозна–скільки подібних зустрічей. Але ні, батько не втримався.