Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
– Може, зайдемо щось перекусимо? – спитав батько.
– Ні, – сказав я, – не хочеться. В нашій програмі щось іще є?
Тоді батько зітхнув. Щось він хотів мені розповісти, а це так видно, коли людині хочеться щось розповісти й вона не зважується. Дивився далеко поперед себе, задерши підборіддя, а на вустах знову з'явилася ота печальна усмішка.
– Дивний це фільм, – нарешті сказав він. – Ця Кабірія… Вона нагадала мені одну жінку.
– Матір? – спитав я.
– Ні, одну жінку, – уперто повторив батько.
Я здивувався; фільм сприймали ми, виявляється, по–різному. Він бачив одне, а я інше. Що ж іще там за жінка?
– Це давня історія, – сказав батько, – і я радий, що ми побачили цей фільм. Бо я тобі цю історію рано чи пізно мав би розповісти.
У цей час з'явилося сонце і облило нас примарним світлом. Мені навіть здалося, що в місті тільки ми облиті тим світлом, я подумав: чи не хоче батько мені розказати про ту, в якої знайшов прихисток узимку три роки тому? Тоді, коли я не зміг його вистежити і коли мене вперше сильно звалила з ніг хвороба, яка мала для мене такі лихі наслідки. І мені раптом захотілося, щоб батько тієї історії мені не розказував, адже давно вона закінчилася. Відтоді не зникав він більше з дому і нас не покидав. Але його Кабірія була – не мати, і це напевне. Отже, та, в якої знайшов був якось притулок, з його думок та життя не зникали.
– Бачиш, синку, – сказав ніяково батько. – Життя людське часом так складається, що не завжди ми ним керуємо, – часом і часто воно нами.
– Хочеш, щоб ми до неї зайшли? – тихо спитав я.
– Так. – твердо сказав батько. – Але не зараз. Спершу завітаємо до Андрія Андрійовича й Олени Артамонівни. До речі, Олена Артамонівна дуже хотіла тебе побачити.
– А чому хочеш, щоб я туди заходив? – обережно спитав я.
– Бо вона – Кабірія, – твердо відказав батько. – І мені потрібно, щоб ми до неї зайшли…
Олена Артамонівна з чоловіком жили неподалік, на Гоголівській, і я радий був, що ми туди зайдемо перед тим не зовсім приємним для мене візитом. Але й відмовлятися я не міг: щось прочувалося таке в батьковому голосі, що я збагнув: це й справді йому для чогось потрібно.
Олена Артамонівна жила за Житнім базаром в одноповерховому, ще дореволюційному будинку на високому підмурівку з дерев’яним ганком, що нависав над височенними фігурними дверима, до яких вело кілька приступок. Батько посмикав кістяну ручку дзвоника, а я помітив урізану в двері поштову втулку з написом: «Для писемъ и газетъ» – раніше батько мене сюди не приводив.
Відчинила двері Олена Артамонівна.
– Нарешті вибралися, – сказала вона і аж розцвіла усмішкою: випадало, що нас тут і справді чекали. – Заходьте, заходьте, Андрій Андрійович саме про вас згадував.
– Про вовка промовка, – сказав Андрій Андрійович, виходячи нам назустріч і ручкаючись. – Я Олені Артамонівні оце й кажу: сьогодні до нас конче завітає Вадим Володимирович.
Кімната, у яку ми ввійшли, була трохи занедбана: висока стеля з ліпленням потріскалася, а в кутку випав шматок тиньку. Стояла тут канапа з валками по боках і дзеркалом у спині, фортепіано з німецьким написом фірми, педалі в нього було злизано так, що аж лисніли міддю; старий сервант, за склом якого (в металевому обрамленні) тьмяно проглядала порцеляна сервізу, а на стінах потемнілі від часу картини: старий дроворуб, що сидить на колоді, поклавши біля себе сокиру, й дивиться на світ, як мудрець–філософ, копія рєпінських «Запорожців» і чималий олійний, також потемнілий портрет Шевченка в кожусі і в баранячій шапці. Посередині стояв просторий стіл на великій, масивній, різьбленій нозі–підставці – все тут дихало старою культурою, припиленою, але тим більш відчутною. Зі стелі звисала люстра, складена з висячих скляних буруль.
– Приготуй нам чогось, – пророкотав Андрій Андрійович, – а я заберу гостей до себе. В барліг! – підморгнув він весело.
Барліг виявився невеликою кімнатою, заставленою ущерть стелажами, книжки тут стояли в безладі, впереміш старі з новими. Тут була ще звичайна залізна койка, затягнута поверх подушки гуцульським ліжником, над ліжком висіла картина: сліпий бандурист із поводирем; тут‑таки стояла знайома мені зачохлена бандура; стілець – тільки один.
– Сідайте просто на лігво, – проказав розкішний бас, – і почувайтеся, як удома. То як, юначе, в студентах?
– Не зле, – сказав я, усміхаючись.
– Ми вже тут за тебе раділи, – рокотав бас. – Олена Артамонівна така була рада, що ти пішов на ту нудну математику, а я вже з нею. Одне тільки недобре: так начебто забув ти нас, старих.
Я хотів сказати, що час іноді біжить безоглядно, та й не було в нас прийнято, щоб я сюди заходив; більше Олена Артамонівна приходила до нас, але все одно: Андрій Андрійович мав рацію – зайти до них треба було.