Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Часом заставав той момент, коли повертається додому череда. Корови здіймали куряву, яка змішувалася із золотавим сонячним серпанком або ж із легким, прозорим сутінком – корови дивилися на світ вогкими великими й утомленими очима. Колихалися рогаті голови, а груди схопливо, з віддихом набирали повітря. Я проминав школу, зупинявся біля паркану і зазирав, звівшись навшпиньки, у двір: спортивний майданчик, буми, щити для баскетболу, в глибині два одноповерхові будинки під червоним бляшаним дахом. Було тихо й порожньо, а дошки паркану, біля якого стояв, пахли лишайником і старим деревом. Я брів у напрямку двору, де мав тимчасове житло, ще здалеку чуючи удари сокири, – це Іван Заброда рубав для тітки Вусті дрова. Він був хлопець сільський і, здається, не знав, що таке втома або химерні й тонкі настрої, якими я переповнювався…
Сідав на перелазі й дивився: оголене до пояса м'язисте тіло, що аж лисніє від поту так само, як обличчя; синя тінь леза блискає над головою цього атлета і з розмаху в'їдається в суху колодку. Від садка за хатою віяло прохолодою; звідси проглядалися розлогі краєвиди, повиті мережаним серпанком, які неспішливо сочили голубим смерком. Тітка, чи вірніше баба Вустя, стояла серед двору, засунувши під фартуха руки, – дивилася на рубання дров.
– Оце такий ваш товариш копіткий, – сказала вона мені. – Не знаю, як і віддячитися.
– Спасибі скажете, – блискав чудовими зубами Заброда.
Відкинув сокиру, і вона задзвеніла, вдарившись об корч.
Тепер і ложка охотніш до рота полізе, – підморгнув він мені. – Ходімо вечеряти.
Натяг на пітне тіло сорочку, і ми пішли в хату, де жили дівчата і де для нас варили їжу, – для тих, хто мешкав у цьому кутку. Дівчата мили у дворі голови, власне, мила одна, а дві розчісувалися. Заброда перескочив перелаз і з маху сів на колодку.
– Збираєтеся на танці? – спитав.
Ще від ранку, озвалася Клава, спускаючи гребінець по мокрому волоссі, воно текло на плечі липкою смолою. Іван примружився й обзирав її.
– Чого ти?
Валя, ота, що мила голову, відтисла воду й пішла в хату.
– Що, вже кишки до спини поприставали? – всміхнулася Таня. – Ще не готове.
Я сидів на перелазі й дивився. Клава визивно грала очима до Заброди; вони, здається, протягли поміж себе ті особливі нитки. якими в'яжуться хлопець із дівчиною.
В тебе мати не циганка? – спитав Заброда. Клава була чорнява.
– Циганка, пирснула Клава. – Хочеш погадаю?
– Погадай, – продавав зуби Заброда.
Клава підійшла до хлопця, взяла його руку, подивилася й пирснула знову.
– Е! – сказала. – Не гадатиму тобі.
– А це чому?
– Тому, що в тебе лінії криві.
Знову пустила гребінець вздовж кіс і тільки блискала циганськими очиськами. Заброда дивився на неї на всі очі, на вустах його грала загадкова усмішка. Я теж задивився на дівчину: міцні ноги, крута лінія стегон, високі груди, тонка шия й почервоніле після миття обличчя. Стало трохи заздрісно на цю пару, вони випромінювали красу, здоров'я і силу те, чого я ніколи не матиму. Друга дівчина Таня також позирала на цих двох.
– Дивиться на мене, наче з'їсти хоче, – пирснула Клава, маючи на увазі таки Заброду, й труснула волоссям. – Подобаюся?
– Коли б менше тебе знав, – сказав Заброда, не відриваючи від дівчини погляду, – то, може, й закохався б.
– Овва! – загнула кирпу Клава. – Багато про себе думаєш.
Я зирнув на Таню. Таня була сіра, як і я. Таня була до пари більше мені, але вона мене не помічала: дивилася на Заброду, і я помітив у її очах особливе світло.
– Ходіте вечеряти, – визирнула з дверей Валя.
Тут збиралося за столом нас десятеро. Ми їли, але їжа мені не смакувала. Знав, що всі вже розбиті на пари, лише двоє з нас парою не були: я і Таня. Зараз повечеряємо м розбредемося, лише Таня залишиться в хаті, а я піду знову міряти село. Вони жартували, сміялися, і тільки двоє не жартували й не сміялися: я і Таня. Вона сиділа в одному кутку й дивилася на Заброду, посилаючи йому своє затамоване світло, але Заброда дивився не на неї, а на Клаву, яка відверто грала до нього очима.
Я покинув це товариство й пішов із хати перший. Теплий смуток їв мені серце, а на дворі плівся сутінок, пахло легким листям і порохом дороги. В мене на курсі не було приятеля, а до танців я нездалий. Можна було б повернутися додому, засвітити світло й читати, і я так часто вечорами й робив. Але не завжди хотілося й читати: щось мене хвилювало й непокоїло. Я подумав: а коли б розпитатись у баби Вусті. Вона стара й може пам'ятати мого діда і його матір. Уже я заходив на цвинтар, але що з того, коли вже мій батько не міг знайти дідової могили? Одно я знав, Волошинських у селі багато: півсела носять те саме прізвище, що і я, – чи всі вони мої родичі?