Я вмію стрибати через калюжі
- Автор: Маршалл Алан
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Мар Пинчевский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Я вмію стрибати через калюжі». Краткое содержание книги:
Ми похапцем прив’язали вудки до коляски, кинули мішок з вуграми на підніжок і рушили в дорогу. Джо сидів у мене на коліні, понурий і мовчазний.
Вантаж був чималий, тож коли дорога вела вгору, Джо злазив і підштовхував коляску ззаду. Але горбів траплялося небагато, і я їхав дедалі повільніше.
Джо скаржився, що зовсім замерз. Мені ж було тепло, бо я щосили працював руками, а од вітру мене захищав Джо, який весь час ляскав себе по голих ногах, щоб хоч якось зігрітися.
Далеко попереду замигтіли ліхтарі бідки, що їхала нам назустріч.
Потім ми почули цокання підків — кінь біг клусом, — і я сказав:
— Схоже на те, що це Сірий старого О’Коннора.
— Так, це він! — захвилювався Джо. — Зупинися! Хтозна, кого він везе. Я зіскочу і сховаюсь отам, за деревами. Він подумає, що ти їдеш сам.
Я зупинив коляску край дороги, Джо перебіг лужок і зник за темними деревами.
Я сидів, радіючи перепочинкові, дивився на бідку, що наближалась, і думав про те, що мені ще залишилося подолати рівну ділянку дороги, потім горб і ще один горб, а вже тоді путівець до наших воріт і — подвір’я.
Коли вже було добре видно свічки в ліхтарях бідки, її власник напнув віжки, і кінь пішов ступою. Біля моєї коляски їздець тпрукнув, зупинив коня і, перехилившись з сидіння, зазирнув мені в обличчя.
— Здоров, Алане!
— Добривечір, містере О’Коннор!
О’Коннор перекинув віжки через руку й сягнув у кишеню по люльку.
— Куди це ти зібрався?
— Їздив рибалити.
— Отакої! — вигукнув він. — Рибалити! — І, розтираючи в долонях тютюн, пробурчав: — Не втямлю, якого дідька така дитина, як ти, роз’їжджає по дорогах глупої ночі в тій бісовій колимазі. Ти ж уб’єшся! От побачиш! Згадаєш мої слова. — Він заговорив голосніше. — Тебе хто-небудь переїде сп’яну, тоді знатимеш.
Він знову перехилився через крило і плюнув на землю.
— Щоб я пропав, якщо я розумію твого батька. Та й не тільки я — спитай в кого хоч. Така дитина, як ти, каліка, мусить лежати вдома, у ліжку. — Він розгублено знизав плечима. — А втім, це не моя справа! Хвалити бога, не моя. В тебе не знайдеться сірника?
Я виліз із коляски, відв’язав милиці й подав йому коробку. Він запалив сірника, підніс до люльки й заходився розкурювати її. В люльці забулькотіло, вогник то здіймався над чубуком, то згасав.
Потім він віддав мені сірники, відкинув голову так, що люлька стала сторч, запахкав ще енергійніше, аж доки зажеврів весь тютюн.
— Так, — мовив він, — у кожного свій клопіт. От у мене, приміром, ревматизм — так крутить у плечі, аж за серце бере. Я знаю, що це — коли болить… — Він узяв був віжки в руки, а тоді спитав: — Як твій батько поживає?
— Та непогано, — відповів я. — Об’їжджає п’ять коней місіс Каррудерс.
— Місіс Каррудерс! — зневажливо пирхнув О’Коннор. — Теж мені… — І додав: — Поспитай-но в батька, чи не взявся б він за мою кобилу-трилітку. Вона ще не ходила під сідлом. Спокійна, мов ягнятко. Скільки батько бере?
— Тридцять шилінгів.
— Це забагато, — твердо промовив містер О’Коннор. — Я дам йому фунт — це красна ціна. Кобилка ж слухняна, мов дитина. То поспитай у батька.
— Гаразд, — пообіцяв я.
Він смикнув за віжки й пробурмотів:
— Щоб я пропав, коли тямлю, чого отаке, як ти, вештається поночі дорогами. Н-но, годі спати!
Кінь мотнув головою і рушив.
— Бувай.
— До побачення, містере О’Коннор.
Коли він від’їхав, Джо вигулькнув з-поміж дерев і прожогом кинувся до коляски.
— Я зовсім закляк, — сердито буркнув він. — Ноги не згинаються. Про що це він так довго розводився? Гайда, поїхали.
Він умостився в мене на коліні, й ми рушили далі. Джо тремтів усім тілом і раз у раз вибухав лайкою, згадуючи про сумну долю своїх штанів.
— Дасть мені мати перцю. В мене лишилася тільки одна пара, і та з діркою ззаду.
Я чимдуж працював руками, впершись лобом у спину Джо. Коляска підстрибувала на вибоїстій дорозі, довгі вудки клацали одна об одну, а вугрі перекочувалися з боку на бік у мішку в нас під ногами.
— Добре хоч, — проказав Джо, шукаючи бодай якоїсь розради, — що я повиймав усе з кишень, перше ніж штани згоріли.
21
Одного разу бродяга, що присів перепочити біля наших воріт, розповів мені, що знав одного чоловіка, який, не мавши обох ніг, плавав, мов риба.