Я вмію стрибати через калюжі

— А тут якось чудно, правда? — мовив Джо, роздивляючись довкола. — Послухай, яка тут луна. Агов! — закричав він, і від схилів відбилося: «Агов».

Якийсь час ми прислухалися до відлунків, потім Джо сказав:

— Ходім. Мені тут якось моторошно.

— Чому, Джо? — спитав Енді.

— Весь час здається, що все це от-от завалиться на нас.

— Але ж насправді воно не завалиться, га, Джо? — злякався Енді.

— Ні, — відповів Джо. — Це я так тільки кажу.

Але й справді здавалося, що краї круглої вершини кратера от-от звузяться, зійдуться й назавжди затулять небо. Звідси воно не схоже було на блакитне склепіння над землею, а скидалося скоріше на хисткий дах, покладений на стіни з каміння й землі.

Небо було бліде й прозоре, якесь злиняле й мізерне в порівнянні з величчю схилів, що здіймались йому назустріч.

А земля була коричнева-коричнева, зовсім коричнева. Темно-зелений колір папороті немовби розчинявся в коричневих тонах. Нерухоме мовчазне каміння теж було коричневе. Навіть тиша і та була коричнева. 'Ми сиділи, відрізані від веселих голосів живого світу, що лежав по той бік кам’яного кільця, й весь час відчували, ніби хтось величезний стежить за нами неприязним оком.

— Ходімо, — сказав я по кількох хвилинах. — Тут і справді моторошно. — І, спустившись на землю з каменя, на якому сидів, додав: — Ніхто мені не повірить, що я тут побував.

— Хто не повірить, той просто дурний, — відповів Джо.

Я обернувся й поліз угору. Коли повзеш угору крутим схилом, доводиться всією вагою спиратися на коліна, а вони в мене були вже подряпані й боліли. Спускаючись, я працював, власне, самими руками, коліна ж тільки підтримували мене. Але тепер кожен ярд вимагав від мене величезних зусиль, і я швидко втомлювався. Подолавши кілька ярдів, я мусив відпочивати — припадав обличчям до землі й випростував уздовж тіла знесилені руки. Лежачи так, я чув биття свого серця — воно долинало мовби з-під землі.

Спершу, коли я лягав, Джо з Енді сідали обабіч мене й про щось балакали, але потім ми вже і рухались, і відпочивали мовчки, заглиблені у власні думки. Джо мусив допомагати Енді й водночас опікуватися мною.

Я повз і повз, подумки підганяючи себе командами: «Руку вперед! Тепер другу! І ще раз те саме!»

Високо на схилі кратера ми спинилися, щоб уже вкотре перепочити. Відсапуючись, я розпластався на землі, притулився до неї щокою й раптом почув два глухих удари. Глянувши угору, на вершину кратера, я побачив на тлі неба Ябеду й Стіва; вони вимахували руками і злякано гукали:

— Стережіться! Стережіться!

Камінь, що його вони з дурного розуму зіпхнули вниз, ще не набрав швидкості.

Ми з Джо помітили його водночас.

— Мерщій до дерева! — скрикнув Джо.

Він схопив Енді, й ми втрьох, хто як міг, подалися до старого засохлого евкаліпта, що стояв на схилі. Щойно ми дісталися до нього, як повз нас із різким свистом пролетів камінь; земля двигтіла від його ударів. Ми побачили, як далеко внизу він несамовито підстрибував над заростями папороті й поваленими деревами, потім почули страшний тріскіт: це він врізався в схований за папороттю кам’яний вал. Там він розколовся навпіл, і уламки розлетілися в різні боки.