Я вмію стрибати через калюжі

Час від часу, однак, зграйки хлопчаків, нехтуючи забороною, приходили на озеро і хлюпались у воді коло самого берега, намагаючись навчитися плавати. Якщо при цьому були присутні дорослі, вони не зводили з мене очей і не дозволяли мені наближатися до «ям», як ми називали місця, де дно раптом зникало з-під ніг. Вони на руках переносили мене з берега на мілководдя, бо їм шкода було дивитись, як я переповзаю навколішках каміння й глейкий мул, що відділяв берег від води.

— Ану, давай я тебе перенесу, — казали вони.

Тоді всі, хто був на березі, звертали на мене увагу. Коли ж дорослих не було, хлопці ніби й не помічали, що я повзаю, а не ходжу. Вони хлюпали на мене воду, обляпували мене мулом під час наших боїв або навалювалися на мене й молотили мокрими кулаками.

В таких бійках я був чудовою мішенню, бо не міг ні ухилитися від грудок мулу, ані наздогнати нападника. Звісно, я міг би ухилитися від участі в таких іграх — досить було попросити пощади і визнати себе переможеним. Та якби я бодай один раз таке зробив, хлопці вже б ніколи не поводилися зі мною як з рівним.

Я мав би відтоді задовольнятися роллю спостерігача, хлопці ставилися б до мене так само, як до дівчат.

Ясна річ, я ніколи не обмірковував своєї поведінки заздалегідь і не розумів, що весь час прагну довести, що я такий самий, як усі. Я не міг би пояснити, що змушує мене діяти саме так, а не інакше. Наприклад, коли хтось із хлопців обирав мене своєю мішенню, я повз просто на нього, не звертаючи уваги на грудки мулу, якими він обстрілював мене, і врешті-решт, коли я підповзав зовсім близько і вже ладнався схопити його за ноги, нерви його не витримували, й він кидався навтіки.

Так само діяв я й тоді, коли ми билися кийками. Я стрімголов кидався в напад, ліз 'під удари, бо тільки в такий спосіб міг здобути повагу товаришів.

Хлопці надзвичайно високо цінували вміння плавати; вважалося, що ти опанував це мистецтво, якщо навчився, лежачи на воді долілиць, пересуватися, упираючись руками в дно. Але я хотів навчитися плавати по-справжньому, на глибині, а що діти рідко ходили до озера, то я почав їздити туди сам.

Залишивши коляску нагорі в кущах акацій, я сповзав униз порослими травою терасами, на березі роздягався й плазом діставався через каміння й мул до піщаного дна. Вода там сягала мені до грудей, коли я сидів.

У статті в «Чамс» нічого не говорилося про те, як треба згинати й випростувати руки, щоб вони легко долали опір води. У мене склалося враження, що треба просто рухати руками вгору і униз, не згинаючи їх.

Врешті-решт я навчився триматися на воді, чимдуж ляпаючи по ній руками, але просуватися вперед не міг. Тільки на другий рік, коли інший бродяга в розмові біля наших воріт пояснив мені що й до чого, я опанував правильні рухи.

Після того справа пішла куди краще, й настав день, коли я відчув, що можу плисти, куди забагнеться. Я вирішив перевірити себе над «ямами».