Я вмію стрибати через калюжі
- Автор: Маршалл Алан
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Мар Пинчевский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Я вмію стрибати через калюжі». Краткое содержание книги:
Був теплий літній вечір, і озеро здавалося блакитним, як небо. Я сидів голяка на березі, споглядаючи, як віддалік чорні лебеді гойдаються на хвильках, і сперечався з Іншим Хлопцем, який вимагав, щоб я йшов додому.
— Ти проплив без зупинки ярдів сто з гаком попід берегом, — умовляв він мене. — Жоден хлопець у школі не спромігся б на таке.
Але я не зважав на його вмовляння, доки він не сказав:
— Подивись, як тут пустельно.
Пустельність лякала мене. Ні деревця, ані кущика не росло понад берегами озера. Воно лежало незахищене під небом, і над ним завжди панувала мертва тиша. Лише зрідка лунало ячання лебедя, але то був сумний звук, що тільки посилював почуття пустельності.
Трохи згодом я заповз у воду і, гребучи руками, але тримаючись прямо, — так, що ноги торкалися дна, — досяг краю підводної тераси, за яким вода була вже темно-синя й холодна. Там я зупинився, повільно розводячи руками, подивився вниз, у прозору воду, й побачив довгі бліді стеблини водоростей; вони звивалися, мов гадюки, тягнучись догори з крутого підводного урвища.
Я глянув на небо над собою, таке безмежне, таке височенне; я був один-однісінький у цілому світі, між порожнім склепінням неба й підлогою із синьої води, й мені було страшно.
Постоявши трохи, я набрав у груди повітря й відштовхнувся від краю провалля. Холодні щупальці водоростей, сковзнувши по ногах, лишилися позаду, і я опинився над безоднею.
Мені хотілося завернути назад, але я плив далі й далі, поволі, ритмічно розводячи руками й подумки примовляючи: «Не бійся, не бійся, не бійся».
Нарешті я обережно завернув і побачив берег; він видався мені таким далеким, що на мить мене охопив жах, і я замолотив руками по воді, але внутрішній голос владно заспокоїв мене, знов повернулося самовладання, і я поплив повільно.
На берег я виповз, почуваючи себе дослідником, що повертається додому після тривалої подорожі, сповненої небезпечних пригод і злигоднів. Озеро і довколишні береги вже не здавалися мені безлюдним царством страху; ні, це був затишний куточок, вкритий м’якою зеленою травою й осяяний веселим сонцем, і я, насвистуючи, почав одягатись.
Я таки навчився плавати!
22
Коло наших воріт росли величезні евкаліпти. На землі під деревами, всіяній листям, гіллям і хмизом, чорніли сліди вогнищ. Бродяги часто завертали сюди з дороги, щоб перепочити, або, зупинившись, уважно придивлялися до нашого будинку й купи дров біля ганку, перше ніж зайти й попросити поїсти.
Ті з них, що не раз проходили повз наш будинок, добре знали мою матір.
Вона завжди давала їм хліба, м'яса й чаю, не вимагаючи, щоб вони за це рубали дрова.
Батько сам обійшов Квінсленд з торбою за плечима й добре знав життя цих людей. Він називав їх «подорожніми». Бороданів, що приходили з хащів, він називав «лісовими птахами», а тих, що подорожували степом, — «польовими птахами». Батько безпомилково розрізняв їх і завжди вгадував, є в них щось за душею чи нема.
Коли бродяга влаштовувався коло наших воріт на нічліг, батько казав, що в нього порожні кишені.
— Якби він мав гроші, то дійшов би до заїзду.
Зі стайні батько часто спостерігав, як вони підходили з чайниками до наших дверей, і, якщо бродяга простягав матері чайник, а кришку залишав собі, батько всміхався й казав:
— Битий жак.
Якось я спитав у нього, чому вони не віддають матері кришку разом із чайником.
— Є такі люди, — відповів батько, — які подорожньому і сухої скоринки не подадуть. До них без хитрощів не підсиплешся. Скажімо, тобі треба чаю й цукру, це тобі завжди треба. Отож ти кладеш заварку на дно чайника — пучку, так, щоб хазяйка бачила, що чаю в тебе мало. Коли вона відчиняє двері, ти чаю в неї не просиш. Ні, ти просиш у неї окропу й кажеш: «Заварка в чайнику, хозяйко». Вона бере чайник, але кришку ти не віддаєш і кажеш, наче це тобі щойно спало на думку: «Може, як ваша ласка, ви б трохи цукру насипали?» Отож вона наливає в чайник окріп, а тоді бачить, що заварки в ньому мов кіт наплакав, і додає своєї. І не хочеться їй, а додає — бо соромно ж давати такий чай, як помиї. А заразом уже й цукор кидає — і ти одержуєш усе, що треба.
— А чому ж вони не випускають з рук кришку? — допитувався я.
— Розумієш, тобі не наллють повний чайник, якщо він із кришкою. А коли її немає й видно, скільки тобі дають, то хазяйці хоч-не-хоч доводиться наливати щедро — щоб не соромно було дивитися тобі в очі.
— Мама не така, правда ж, тату?
— Авжеж, ні! Вона черевики скине з ніг і віддасть, тільки дозволь їй.