Шлях королів. Хроніки Буресвітла
- Автор: Сандерсон Брендон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-66946-0
- Переводчик: Андрій Зорницький
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях королів. Хроніки Буресвітла». Краткое содержание книги:
Командири ар’єргарду ще не вишикувалися, тож Адолін вирішив поки сам доповісти королю. Він риссю пустив до нього коня, приєднавшись до Садеаса, котрий зробив те саме. Той, звісна річ, насупився. Великий князь ненавидів Адоліна, оскільки в нього був Сколкозброєць, що його багато років кортіло мати й самому Садеасу, але так і не довелося здобути.
Адолін з усмішкою зустрів його погляд. «Хочеш викликати мене на поєдинок заради мого Сколкозбройця — вперед, Садеасе, спробуй. Я до твоїх послуг у будь-який час». Чого б він тільки не зробив, щоби ця мурена в людській подобі опинилася з ним на дуельному рингу. Щойно Далінар і король під’їхали, як Адолін одразу ж заговорив, поки його не випередив Садеас.
— Ваша Величносте, у мене донесення від розвідників.
Король зітхнув.
— Підозрюю, чи не всі пустопорожні. Дядьку, чесне слово, невже конче необхідно супроводжувати донесенням кожну дрібницю, що трапляється у великій армії?
— Ваша Величносте, ми на війні, — відповів Далінар.
Елгокар болісно зітхнув.
«Дивна ти людина, кузене», — подумав Адолін. Елгокар бачив підісланих убивць у кожній тіні, але часто недооцінював загрозу з боку паршенді. Він міг гайнути будь-куди, як-от сьогодні, сам-один без почесної варти, чи зістрибнути з вершини сорокафутового стрімчака. І водночас не спати ночами, жахаючись, що його прийдуть убивати.
— Доповідай, сину, — звелів Далінар.
Адолін зволікав, тепер почуваючись по-дурному через брак змістовності в тому, що він збирався сказати:
— Розвідники не виявили жодних слідів паршенді. Зустрілися з єгермейстером. Дві роти взяли під контроль наступне плато, і ще вісьмом знадобиться деякий час, щоби переправитися туди. Однак ми вже близько.
— Так, ми зверху бачили, — мовив Елгокар. — Можливо, дехто з нас міг би поскакати вперед…
— Ваша Величносте, — втрутився Далінар, — сенс залучення моїх військ стане дещо неочевидним, якщо ви залишите їх позаду.
Елгокар закотив очі. Далінар не піддавався, вираз його обличчя залишався таким же незворушним, як скелі довкола них. Бачачи батька таким — непохитним, незламним перед випробуванням, — Адолін усміхнувся від гордості за нього. Чому він не міг увесь час залишатися таким? Чого він так часто ковтав образи й пасував перед викликами?
— Гаразд, — погодився король. — Зробимо привал і зачекаємо, доки вся армія перебереться через провалля.
Королівська свита відреагувала миттєво: чоловіки почали спішуватися, жінки наказували носіям паланкінів опустити їх на землю. Адолін відлучився, щоб вислухати донесення ар’єргарду, а коли повернувся, Елгокар уже був у центрі загальної уваги. Одні слуги напнули невеличкий навіс, щоб зробити для нього затінок, а інші подавали вино. До того ж охолоджене: для цього скористалися одним із нових фабріалів, здатним знижувати температуру предметів.
Адолін зняв шолом і витер спітніле чоло чепраком, знову подумавши про те, що непогано було би приєднатися до решти й випити трішки вина. Натомість він зліз із коня й вирушив на пошуки батька. Склавши заковані в броню руки за спиною, Далінар стояв осторонь навісу й дивився на схід, у бік Першопочатку — далекого, невидимого місця, де зароджувалися великобурі. Обіч нього стояв Ренарін і теж дивився в тому напрямку, немов намагаючись збагнути, що ж такого цікавого вгледів там батько.
Адолін поклав руку братові на плече, і той усміхнувся йому. Княжич розумів, що молодший брат, котрому виповнилося дев’ятнадцять, почувався ні в сих ні в тих. Хоча при боці в нього висів меч, він заледве знав, як дати собі з ним раду. Захворювання крові не залишало йому можливості витрачати на тренування хоч якусь істотну кількість часу.
— Батьку, — мовив Адолін, — а чи не мав король рації? Можливо, нам варто було рухатися далі. Я би волів, щоби це полювання чимшвидше закінчилося.
Далінар глянув на нього.
— Коли я був у твоєму віці, то дочекатися не міг, коли ж розпочнеться полювання на кшталт такого. Вполювати великопанцирника — та це ж була найбільша подія в житті молодого чоловіка за цілий рік.
«Тільки не це», — подумав Адолін. І чому всі довкола так обурювалися з того, що він не вважає полювання чимось захопливим?
— Батьку, та це ж просто чал-переросток.
— Ці «чали-переростки» сягають п’ятдесяти футів у висоту й здатні роздерти мисливця, навіть якщо на ньому Сколкозбруя.
— Угу, — відказав Адолін, — тож ми будемо годинами виманювати його, смажачись на сонці. Якщо він усе ж з’явиться, ми осиплемо його стрілами та наблизимося лише тоді, коли він настільки ослабне, що заледве зможе пручатися, а тоді рубатимемо його Сколкозбройцями, аж доки той не сконає. Який подвиг!
— Це тобі не дуель, — мовив Далінар, — це полювання. Велична традиція.
Адолін звів брову.
— І, мабуть, тут є трохи твоєї правди, — додав його батько, — воно може здаватися нудним. Але король наполягав.
— Просто ти все ще болісно переживаєш свою сварку з Ріллою, брате, — сказав Ренарін. — Бо тиждень тому ти з нетерпінням чекав на ці лови. Тобі й справді варто було запросити Джаналу.
— Вона ненавидить полювання. Вважає їх варварством.
Далінар насупився:
— Джанала? Хто це така?
— Дочка ясновельможного Люстоу, — мовив Адолін.
— І ти залицяєшся до неї?
— Я старався, але поки безуспішно.
— А куди поділася та, інша дівчина? Невисока така — вона ще любить сріблясті стрічки у волоссі?
— Ділі? — здогадався Адолін. — Батьку, я порвав із нею понад місяць тому!
— Справді?
— Так.
Далінар потер підборіддя.
— Між нею та Джаналою були й іще дві, — зауважив Адолін. — Тобі варто слідкувати уважніше.
— Допоможи Всемогутній тому нещасному, хто спробує розібратись у твоїх заплутаних амурних справах, сину.
— Останньою була Рілла, — вставив Ренарін.
Далінар насупив брови:
— І ви двоє…
— Побили глеки вчора ввечері, — продовжив Адолін. Він кашлянув, збираючись змінити тему. — Так чи інак, але чи не здається тобі дивним, що король наполіг на тому, щоб особисто вирушити на це полювання?
— Ні, не дуже. Адже нечасто трапляється, щоб доросла особина прірводемона забрела в наші краї, а королю рідко випадає брати участь у вилазках на плато. Для нього це можливість зітнутись у двобої.
— Але ж він справжній параноїк! Чому б це йому раптом заманулося полювати на Рівнинах, підставляючись під можливий удар?
Далінар глянув у бік королівського намету.
— Я знаю, що він справляє дивне враження, сину. Але в короля значно складніша натура, ніж декому може здатися. Його непокоїть те, що підданці вважають його боягузом — адже він так боїться, що до нього підішлють убивць. От і шукає способів довести свою мужність. Нехай вони інколи й безглузді — та він не перша людина на моїй пам’яті, яка відважно кидається в бій і водночас нажахано щулиться, бо у вечірніх сутінках їй всюди ввижаються ножі. Показна відвага — це ознака невпевненості в собі. Король вчиться правити. Йому потрібні ці лови. Елгокар прагне довести собі й іншим, що він усе ще сповнений рішучості та гідний правувати королівством у часи війни. Ось чому я заохочував його. Вдале полювання за контрольованих обставин могло би покращити його репутацію й надати впевненості у власних силах.
Адолін повільно стулив вуста: батькові слова позбавили його нарікання будь-якого ґрунту. Було аж дивно, наскільки осмисленими й послідовними виглядали вчинки короля після того, як їх отак пояснили. Адолін звів очі на батька. «І як вони можуть шептатися, ніби він боягуз? Невже не бачать його мудрості?»
— Так, — промовив Далінар, і в його погляді проступила задума. — Мій племінник — краща людина, ніж багато хто гадає, і сильніший правитель. Принаймні він цілком міг би ним стати. Я лише повинен знайти спосіб переконати його відступити з Розколотих рівнин.
Адолін здригнувся:
— Що-що?
— Я спочатку не розумів, — продовжував Далінар. — Об’єднай їх. Я повинен об’єднати їх. Та хіба вони вже не об’єднані? Адже ми пліч-о-пліч б’ємося тут, на Розколотих рівнинах. У нас спільний ворог — паршенді. Але я починаю усвідомлювати, що ми згуртовані лише номінально. Великі князі не шкодують красних слів для Елгокара, проте ця війна — ця облога — для них лише забавка. Привід позмагатися один з одним. Ми не можемо об’єднати їх тут. Нам слід повернутися до Алеткару й забезпечити добробут нашої батьківщини, навчитися разом працювати задля спільного блага — стати єдиним народом. Розколоті рівнини розділяють нас. Усі занадто переймаються тим, щоби сягнути багатства та зажити слави.