Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Адолін зняв шолом і витер спітніле чоло чепраком, знову подумавши про те, що непогано було би приєднатися до решти й випити трішки вина. Натомість він зліз із коня й вирушив на пошуки батька. Склавши заковані в броню руки за спиною, Далінар стояв осторонь навісу й дивився на схід, у бік Першопочатку — далекого, невидимого місця, де зароджувалися великобурі. Обіч нього стояв Ренарін і теж дивився в тому напрямку, немов намагаючись збагнути, що ж такого цікавого вгледів там батько.

Адолін поклав руку братові на плече, і той усміхнувся йому. Княжич розумів, що молодший брат, котрому виповнилося дев’ятнадцять, почувався ні в сих ні в тих. Хоча при боці в нього висів меч, він заледве знав, як дати собі з ним раду. Захворювання крові не залишало йому можливості витрачати на тренування хоч якусь істотну кількість часу.

— Батьку, — мовив Адолін, — а чи не мав король рації? Можливо, нам варто було рухатися далі. Я би волів, щоби це полювання чимшвидше закінчилося.

Далінар глянув на нього.

— Коли я був у твоєму віці, то дочекатися не міг, коли ж розпочнеться полювання на кшталт такого. Вполювати великопанцирника — та це ж була найбільша подія в житті молодого чоловіка за цілий рік.

«Тільки не це», — подумав Адолін. І чому всі довкола так обурювалися з того, що він не вважає полювання чимось захопливим?

— Батьку, та це ж просто чал-переросток.

— Ці «чали-переростки» сягають п’ятдесяти футів у висоту й здатні роздерти мисливця, навіть якщо на ньому Сколкозбруя.

— Угу, — відказав Адолін, — тож ми будемо годинами виманювати його, смажачись на сонці. Якщо він усе ж з’явиться, ми осиплемо його стрілами та наблизимося лише тоді, коли він настільки ослабне, що заледве зможе пручатися, а тоді рубатимемо його Сколкозбройцями, аж доки той не сконає. Який подвиг!

— Це тобі не дуель, — мовив Далінар, — це полювання. Велична традиція.

Адолін звів брову.

— І, мабуть, тут є трохи твоєї правди, — додав його батько, — воно може здаватися нудним. Але король наполягав.

— Просто ти все ще болісно переживаєш свою сварку з Ріллою, брате, — сказав Ренарін. — Бо тиждень тому ти з нетерпінням чекав на ці лови. Тобі й справді варто було запросити Джаналу.

— Вона ненавидить полювання. Вважає їх варварством.

Далінар насупився:

— Джанала? Хто це така?

— Дочка ясновельможного Люстоу, — мовив Адолін.

— І ти залицяєшся до неї?

— Я старався, але поки безуспішно.

— А куди поділася та, інша дівчина? Невисока така — вона ще любить сріблясті стрічки у волоссі?

— Ділі? — здогадався Адолін. — Батьку, я порвав із нею понад місяць тому!

— Справді?

— Так.

Далінар потер підборіддя.

— Між нею та Джаналою були й іще дві, — зауважив Адолін. — Тобі варто слідкувати уважніше.

— Допоможи Всемогутній тому нещасному, хто спробує розібратись у твоїх заплутаних амурних справах, сину.

— Останньою була Рілла, — вставив Ренарін.

Далінар насупив брови:

— І ви двоє…

— Побили глеки вчора ввечері, — продовжив Адолін. Він кашлянув, збираючись змінити тему. — Так чи інак, але чи не здається тобі дивним, що король наполіг на тому, щоб особисто вирушити на це полювання?

— Ні, не дуже. Адже нечасто трапляється, щоб доросла особина прірводемона забрела в наші краї, а королю рідко випадає брати участь у вилазках на плато. Для нього це можливість зітнутись у двобої.

— Але ж він справжній параноїк! Чому б це йому раптом заманулося полювати на Рівнинах, підставляючись під можливий удар?

Далінар глянув у бік королівського намету.

— Я знаю, що він справляє дивне враження, сину. Але в короля значно складніша натура, ніж декому може здатися. Його непокоїть те, що підданці вважають його боягузом — адже він так боїться, що до нього підішлють убивць. От і шукає способів довести свою мужність. Нехай вони інколи й безглузді — та він не перша людина на моїй пам’яті, яка відважно кидається в бій і водночас нажахано щулиться, бо у вечірніх сутінках їй всюди ввижаються ножі. Показна відвага — це ознака невпевненості в собі. Король вчиться правити. Йому потрібні ці лови. Елгокар прагне довести собі й іншим, що він усе ще сповнений рішучості та гідний правувати королівством у часи війни. Ось чому я заохочував його. Вдале полювання за контрольованих обставин могло би покращити його репутацію й надати впевненості у власних силах.

Адолін повільно стулив вуста: батькові слова позбавили його нарікання будь-якого ґрунту. Було аж дивно, наскільки осмисленими й послідовними виглядали вчинки короля після того, як їх отак пояснили. Адолін звів очі на батька. «І як вони можуть шептатися, ніби він боягуз? Невже не бачать його мудрості?»

— Так, — промовив Далінар, і в його погляді проступила задума. — Мій племінник — краща людина, ніж багато хто гадає, і сильніший правитель. Принаймні він цілком міг би ним стати. Я лише повинен знайти спосіб переконати його відступити з Розколотих рівнин.

Адолін здригнувся:

— Що-що?

— Я спочатку не розумів, — продовжував Далінар. — Об’єднай їх. Я повинен об’єднати їх. Та хіба вони вже не об’єднані? Адже ми пліч-о-пліч б’ємося тут, на Розколотих рівнинах. У нас спільний ворог — паршенді. Але я починаю усвідомлювати, що ми згуртовані лише номінально. Великі князі не шкодують красних слів для Елгокара, проте ця війна — ця облога — для них лише забавка. Привід позмагатися один з одним. Ми не можемо об’єднати їх тут. Нам слід повернутися до Алеткару й забезпечити добробут нашої батьківщини, навчитися разом працювати задля спільного блага — стати єдиним народом. Розколоті рівнини розділяють нас. Усі занадто переймаються тим, щоби сягнути багатства та зажити слави.