Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Монстр знову видав багатоголосий рев і з розмаху опустив клішню прямо в гущу солдатів. Розляглися людські крики, хрускіт кісток і чавкання роздушених тіл.

Лучники дали залп, цілячи в голову. Сотня стріл здійнялися в повітря, проте лише декілька вп’ялися у м’яку м’язисту плоть між хітиновими пластинами. Позад них Садеас кричав зброєносцям, щоби ті подали йому великостріл. Далінар не міг собі дозволити отак чекати: страхітливе й оскаженіле чудовисько громадилося перед ним і вбивало його людей. З луком треба півдня морочитися. Це була робота для Сколкозбройця.

Верхи на Чистокровному повз нього промчав Адолін. Юнак одразу ж кинувся по жеребця, замість того щоби спішитися, як це зробив Елгокар. Проте сам Далінар мусив залишатися з королем. Решта коней — навіть бойових — схарапудилися, та не Адолінів білий ришадіум. Через мить і його Баский був як тут, підрисивши до Далінара. Той ухопив повіддя і, відштовхнувшись підсиленими Сколкозбруєю ногами, здійнявся в повітря й застрибнув у сідло. Сила його приземлення могла би переламати хребет звичайному коневі, але Баский був із міцнішого тіста.

Елгокар опустив забрало, і боки його шолома оповила імла.

— Тримайтеся позаду, Ваша Величносте, — на скаку гукнув Далінар. — Дайте нам з Адоліном трохи вимотати його.

Великий князь звів руку догори й також опустив своє забрало. Фіксуючи його, він побачив, що з боків шолома заклубочився туман, і для Далінара вони стали прозорими. І попри те, що оглядова щілина все одно була необхідною, адже крізь бокові стінки видно не краще, ніж через немите скло, все ж ця напівпрозорість вважалася однією із найдивовижніших властивостей Сколкозбруї.

Далінар дістався тіні, яку відкидало страховище. Довкола метушилися солдати, стискаючи списи. Їх не готували до бою з монстрами у тридцять футів заввишки, тож переконливим доказом їхньої звитяги було вже те, що вони однаково шикувалися, намагаючись відволікти увагу чудовиська від лучників, а також від людей із почту, які розбігалися врізнобіч.

Злива стріл відскакувала від панцира монстра, завдаючи більшої шкоди солдатам унизу, ніж йому самому. Далінар звів угору вільну від вуздечки руку, прикриваючи оглядову щілину, і заблукана стріла із дзенькотом відскочила від шолома.

Адолін відступив, коли тварюка з розмаху зацідила по загону лучників, розмазавши їх по каменю однією зі своїх клішень.

— Беру на себе ліву, — приглушено долинув крізь шолом його голос.

Далінар кивнув, забираючи вправо, галопом промчав повз групу приголомшених солдатів і знову виїхав під промені сонця, у той час як прірводемон заніс увінчану клішнею передню кінцівку для нового удару. Далінар підскакав прямо під неї, перехопив лівою рукою Присяжника і, тримаючи його на відльоті, рубонув по одній із ніг прірвомонстра, що скидалися на стовбури дерев.

Сколкозброєць перетяв товстий хітин так легко, що Далінарова рука майже не відчула спротиву. Як і зазвичай, цей меч не різав живої плоті, хоча й знеживив кінцівку не менш надійно, ніж якби відрубав її. Вона сковзнула, ставши змертвілою та непотрібною.

Монстр заричав усім своїм нутряним багатоголоссям. На іншому боці Далінар розгледів Адоліна, який якраз черконув по ще одній нозі.

Смикнувшись, чудовисько повернулося до Далінара. Обидві підтяті кінцівки безживно волочилися. Монстр був довгий і вузький, немов рак, — і з пласким хвостом. Він пересувався на чотирнадцяти ногах. Скільки ж їх треба було знеживити, щоби звалити його додолу?

Далінар розвернув Баского і понісся назустріч Адоліну, чия блакитна Сколкозбруя сяяла на сонці, а за спиною розвівався плащ. Описавши широкі півкола, вони помінялися місцями, і кожен рвонув до нової кінцівки.

— Зустрічай свою смерть, тварюко! — гукнув Елгокар.

Далінар обернувся. Король розшукав свого жеребця та спромігся змусити його коритися. Месник хоч і не належав до ришадіумів, але був верховою твариною найкращого шинського заводу. Сівши на скакуна, Елгокар кинувся в наступ і заніс над головою Сколкозбройця.

Що ж, заборонити йому битися було не в Далінаровій владі. Нічого, Сколкозбруя захистить його, аби лиш він невпинно рухався.

— По ногах, Елгокаре! — крикнув йому великий князь.

Проте король не звернув на нього уваги, цілячись прямісінько в грудину. Далінар вилаявся та пришпорив Баского, а монстр у цей час завдав нового удару. Елгокар повернув коня в останню мить і, припавши до сідла, пірнув під помах страшного лаписька. Клішня прірводемона з тріском гепнула об каміння. Схибивши, той злютовано заревів, і цей звук луною прокотився розколинами.

Король круто розвернув коня і, наче вітер, промчав повз Далінара.

— Дурню, я відволікаю його! Чого не атакуєш?! — гукнув він на скаку.