Шлях королів. Хроніки Буресвітла
- Автор: Сандерсон Брендон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-66946-0
- Переводчик: Андрій Зорницький
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях королів. Хроніки Буресвітла». Краткое содержание книги:
Алеті не шукали його. Вони виходили з того, що він, горезвісний «Убивця в білому», відступив разом із паршенді, і, напевно, очікували знову зустрітися з ним десь посеред Розколотих рівнин.
Зрештою шахтарі втомилися від усе більш маловрозумливих розповідей Тука. Вони попрощалися з ним, залишаючи без уваги прозорі натяки, що ще один кухоль пива міг би спонукати його розказати найкращу свою історію — із тих часів, коли він бачив саму Охоронницю ночі та вкрав сферу, що світилася чорним уночі. Ця історія завжди викликала в Сета неприємні асоціації: він пригадував ту дивну чорну сферу, яку дав йому Ґавілар. Він надійно заховав її у Джа Кеведі. Сет не знав, що воно таке, але не хотів ризикувати тим, щоб котрийсь із хазяїв забрав її в нього.
Коли ніхто не запропонував Тукові знову пригостити його, він нетвердо й неохоче підвівся зі стільця та махнув Сетові, щоби той ішов услід за ним із таверни. Надворі панувала темінь. У цьому містечку, що звалося Айронсвей, була справжня центральна площа, кілька сотень будинків і три різні таверни. Тож воно було фактичною столицею Бавландії — маленької та здебільшого занехаяної смужки землі прямо на південь від Піків рогоїдів. Строго кажучи, ця територія належала Джа Кеведу, але навіть у його великого князя рідко коли доходили до неї руки.
Сет ішов услід за господарем вулицями, що вели до бідних кварталів містечка. Тук був занадто скупий, щоб заплатити за кімнату в його пристойній чи хоча б скромній частинах. Сет озирнувся через плече, воліючи, щоби Старша сестра — яку тут, на Сході, називали Номон — нарешті зійшла й від цього стало трошки світліше.
Підпилий Тук шкандибав, спотикаючись, а тоді впав просто посеред вулиці. Сет зітхнув. Це була не перша ніч, коли йому доводилося нести хазяїна додому в ліжко. Він опустився на коліно, щоби підняти Тука.
Але застиг. Під тілом господаря калюжею розтікалася якась тепла рідина. І лише тоді він помітив ніж, що стирчав із Тукової шиї.
Він миттю насторожився, і нараз із провулка вислизнула шайка розбійників. Один із них здійняв руку, і в зоряному світлі зблиснув затиснутий у пальцях ніж, що його він збирався метнути в Сета. Той напружився. У Туковому капшуку лежали заряджені сфери, з яких можна було всотати Буресвітло.
— Зажди, — прошипів один з розбійників.
Чоловік із ножем зупинився. Ще один підійшов ближче й уважно оглянув Сета.
— Та він шин. Такий і крєм’ячка не скривдить.
Решта потягли труп у провулок. Чоловік із ножем знову здійняв зброю.
— Та все ж може закричати.
— То чому й досі мовчить? Кажу вам, вони сумирні. Майже як паршмени. Ми можемо продати його.
— Може, й так, — мовив інший. — Він нажаханий. Ти лише глянь на нього.
— Йди сюди, — сказав перший розбійник, махнувши Сетові рукою.
Він підкорився та зайшов у провулок, який раптом освітився, щойно решта нападників розв’язали Тукового капшука.
— Келеку мій, — сказав один із них. — Вважай, даремно старалися. Жменя скалок і дві марки — ні однісінького тобі броама.
— Повторюю вам, — знову втрутився перший розбійник. — Можна продати цього хлопця в рабство. Слуги-шини користуються попитом.
— Та він же зовсім жовторотий.
— Та ні-і. Вони всі так виглядають. Гей, а що це там у тебе? — і вихопив з руки чоловіка, який рахував здобич, мерехтливий уламок скелі завбільшки зі сферу. На вигляд звичайнісінький, нічим не примітний камінець з кількома кристалами кварцу й іржавою залізною жилою з одного боку. — І як це розуміти?
— Мотлох якийсь, — кинув один із розбійників.
— Мушу сказати вам, — тихо мовив Сет, — що ви тримаєте в руці мій присяжний камінь. Допоки він у вас, ви мій господар.
— Що-що? — запитав один із нападників, підводячись.
Перший розбійник затиснув камінь у кулаці й обвів решту ватаги настороженим поглядом. Тоді знову глянув на Сета:
— Твій господар? І що ж саме це означає, розтлумач-но мені до пуття?
— Я мушу коритися вам в усьому, — сказав Сет, — за винятком наказу вбити себе, — він також не виконав би наказу віддати свій Клинок, але згадувати про це саме тепер було ні до чого.
— Ти коритимешся мені? — перепитав розбійник. — Тобто робитимеш, як я скажу?
— Так.
— Що б я не сказав?
Сет заплющив очі:
— Так.
— Що ж, а це вже цікаво, — задумливо проказав чоловік. — Дуже й дуже цікаво…
Частина друга
Осяйні бурі
Далінар / Каладін / Адолін
12
Єдність
Старий друже, сподіваюся, що це послання застане тебе в доброму здоров’ї. Хоча — оскільки ти тепер, по суті, безсмертний — підозрюю, що здоров’я стало для тебе звичною даністю.
— Сьогодні чудовий день, щоби вбити бога, — проголосив король Елгокар, їдучи верхи під чистим блакитним небом. — Хіба не так?
— Поза сумнівом, Ваша Величносте, — миттю відповів Садеас із улесливою, проникливою посмішкою. — Можна навіть сказати, що богам узагалі варто остерігатися алетійської знаті. Принаймні більшості з нас.
Адолін трохи сильніше стиснув вуздечку: він дратувався щоразу, коли говорив великий князь Садеас.
— Нам конче треба бути тут, у перших рядах? — пошепки запитав Ренарін.
— Я хочу послухати, — тихо відказав Адолін.
Вони з братом їхали в голові кавалькади, поряд із королем і великими князями. Позад них розтяглася велична процесія: тисячі солдатів у синіх мундирах — кольору династії Холін, — дюжини слуг і навіть жінки в паланкінах, які мали вести хроніки полювання. Потягнувшись за флягою, Адолін окинув поглядом усю цю валку.
На ньому була Сколкозбруя, тож флягу доводилося брати обережно, щоб не розчавити. У цьому обладунку м’язи реагували швидше, ставали сильнішими та спритнішими, й освоєння його потребувало практики. Час від часу Адолін усе ще давав маху, хоча й отримав ці лати — успадковані по материнській лінії роду — на свій шістнадцятий день народження. Тобто сім років тому.
Він повернувся і зробив затяжний ковток теплуватої води. Садеас скакав ошую від короля, а міцна постать Далінара — Адолінового батька — височіла в сідлі одесную монарха. Вама, ще один великий князь, який брав участь у полюванні, до Сколкозбройних не належав.
У своїй золотій Сколкозбруї король був просто осяйний — що й казати, такі лати будь-кому надавали монаршого вигляду. Навіть закований у багряну Збрую Садеас здавався величним, хоча товсті щоки та червонуватий колір обличчя дещо псували цей ефект. Садеас і король вочевидь хизувалися своїми Збруями. І… що ж, Адолін, напевно, теж. Свій обладунок він наказав пофарбувати в синій колір, а до шолома й наплічників приварити кілька прикрас, щоби здаватись іще грізнішим. А як можна не випендрюватись, коли на тобі щось настільки величне, як Сколкозбруя?
Адолін зробив ще один ковток, прислухаючись, як король говорив про свій запал до полювання, що от-от мало розпочатися. Лише один Сколкозбройний у кавалькаді — власне, єдиний у всіх десяти арміях — не фарбував і не прикрашав своєї Збруї. Далінар Холін. Адолінів батько волів, щоб його обладунок зберігав свій природний аспідно-сірий колір.
Похмурий Далінар скакав поруч із королем. Його шолом був приторочений до сідла, залишаючи відкритим квадратне обличчя, увінчане коротким чорним волоссям, що на скронях узялося сивиною. Небагато жінок вважали Далінара Холіна красенем: не та форма носа, грубі риси обличчя — жодної тендітності. Обличчя воїна.