Українське письменство

    Нидіти під стріхой! Тоді то, в кожушок вгорнувшись біля груби, При світлі каганця, змагаяся з нудьгой,     За люлькой тютюну вас, казки любі.     Як лізли в глузд до мене нашвидку,         Я вас писав д’безділля,     Щоб Хрону розправляти крилля, Піддати швидкості сварливому дідку. Чи латво слалися у мене на папіру, То й він із смішками казав горливість щиру. Я вас писав, щоб гірш чого не нарядить: Безділля, бач, з нудьгой тихеє зло плодить! Спасибі вам за те, — блукайте же по миру! Зате ж, як бачите, я в грубку вас не впер… З казками жмуд Езоп і досі не умер, Та й вічно житиме. А може, й я не згину, Коли на добрий шлях ісправлю Україну?                    --------- Глядіть, казки, во всі втирайтеся кутки!         У досвітки, в веселії хатки.     Учіть дівчат, моторних парубків; В будинки панськії, з мальованою баней (Чи впустять?) розважайть з подагрою панів І нишком в подушки вкрадайтесь млісних паній. Як їм в охізний день нудьга нажме зморшків         Та буде їх тягти зіхотой,         Ви розженіть оте пустóтой.                    ---------         Колись один письмак книжок         (Чудний Михал Монтан) боявся, Щоб як його казань до хлопців-лежебок     В прихожі панські не забгався. А я того байдуж! Ще був би дуже рад,         Коли б вомісто звад         Не тільки дармоїди Вас слухали, казки. Всі ті, що роблять біди, Нехай би в день святний забралися в шинок Під свиткой, в пазусі, — до вольниці в скиток,         Лиш до людей попались, Щоб, з вас побачивши завітний свій грішок,         Та нишком ісправлялись. Скажу, я був би рад, коли би косарі,     Покинувши в степу роботи,         В полуденні жари Під грушею в тіні, за ваганком — у поті — Як чуб просяється од шумної чарú, Глузуючи, мої розказували казки; Щоб грізний у войні плечистий кірасир, Який хоробрістю добув царської ласки, Та гарнотой вдивляв престольне місто й мир І щирой вірністю вкрашав царські будинки, Придибав з милицей на родину до жінки, Онуків від синів на старості дожив, Із люлечкой в зубах перед вечерей сів, При світлі каганця їх слухав за новинки, Свій грізний з усом вид усмішкой одогрів.                    --------- Тобі, народ блаженной України, Під міцною стріхóй Росії добрий, вірний,         Як твій слухняний віл,         Так працьовитий, мирний!     Народ, колись страшний її врагам         На полі битви, Як розтрощив ярмо (ти носа втер ляхам) Безбожної Орди і беззаконной Литви, —         Тобі, твоїм синам     Ці казки, мов діток моїх, ввіряю. Нехай розходяться в твоїм родючім краю,         Щоб жодний те чував         На дідовської мові, Що Дмитрієв, Крилов, Хемніцер москальові, А Геллерт німцеві так гарно розказав, Що Флоріан, Фонтен, з’єднавши жваву музу, Пустуя, крутячись, всіх краще написав         Жартливому Французу. У них, що латвеє — признаюсь — я те взяв Та й злицював в плахти, та підголив чуприни… А інші — жарт моїх безвиннії дитини. Коли вдалось мені усмішку ісхопить, Простацький глузд к добру хоч трохи зворушить,     Я діла важного зложив початки. Цур-пек тобі, Зоїл, я об тобі ні гадки! Сичи хоч гаспидом, зжуй прикреє перо; А правда за мене преко тебе горой. Джерло московськеє, як бач, тут ні до чого. За ним не квапивсь я ганять на ваш Парнас, —         Він не для нас. Задля Вкраїни річ з колодця дідовського Я мусив черпати, щоб тямили мій глас. Мене поймуть в землі веселій і плодючій Од гір Хорватських до рівнин, Де Дніпр реве в борах, мутить піски під кручой, Під кельями святих; пливе де тихий Дін,         Де чумаки гуляють І по-українськи народи розмовляють… Га! сила знайдеться очіпків і чуприн, Що на діла дядьків, сусіди з лиха строгі, Та й вчнуть на самоті з кумою кепкувать, А об собі байдуж, не здумають небогі!     А як самих розкопирсать Гай, гай! — у казці й є, мов ніби на кунштині!         Я нишком вам,     Мов панотцю, признаюся і сам: Хоч часом бачу й я в чужім зрачку пилини, Частенько муляє в моєму оці сук. Такий наш Євин рід! Хто ж бабі не онук! Ой, я не раз свої в них бачив образини.         Зате, кажу, ідіть,         Казки, людей учіть!