Крабат
- Автор: Пройслер Отфрид
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-196-2
- Переводчик: Владимир Василюк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Крабат». Краткое содержание книги:
«Крабат» — кращий твір Отфріда Пройслера — одного із найпопулярніших сучасних німецьких письменників.
— Храмове свято! — радісно вигукнув Лобош. — Коли я чую ці слова, то бачу гору калачів і велику миску пирогів! Принеси чогось смачненького!
«Звісно, принесу!» — хотів був Крабат пообіцяти. Але завадив Лишко, в'їдливо сказавши:
— Наївний Лобош гадає, що Крабат не матиме кращого заняття у Шварцкольмі, ніж думати про його пироги?
— Нічого кращого за пироги на храмовому святі не буває! — твердив своє Лобош. Він так рішуче це сказав, що всі засміялися.
Крабат попросив у Юра хустину, в яку загортали хліб, коли йшли на роботи в лісі чи на торфовищі. Акуратно згорнувши її, поклав під шапку.
— Чекай, Лобоше, пирогів, якщо залишаться…
Крабат спроквола вийшов із будинку. Не поспішаючи, перетнув козельбруський ліс і якраз натрапив на польову дорогу, що привела його до Шварцкольма. На тому місці, де вони стрілися з канторкою Великоднього ранку, сів, накреслив навколо себе магічне коло. Було тепло й сонячно, справжня храмова погода. Крабат дивився на село. Дерева в садках уже віддали людям свої плоди, тільки де-не-де забуті яблука відсвічували червоним і жовтим золотом з-поміж зів'ялого листов'я.
Крабат упівголоса проказав чаклунське закляття й думками полинув до канторки.
«Канторко, Крабат сидить тут на моріжку, хоче з тобою поговорити. Вділи йому трохи часу, він тебе не затримає довго. Ніхто не повинен знати, куди ти йдеш, з ким зустрічаєшся. Він чекає на тебе і сподівається, що ти прийдеш».
А зараз йому треба чекати. Він ліг горілиць, заклавши руки за шию, і став обмірковувати все те, що мав сказати канторці. Небо високе і ясно-блакитне, таке буває тільки восени. Крабат дивиться у вишину й відчуває, що повіки злипаються.
Прокинувшись, Крабат побачив біля себе на моріжку канторку. Як вона тут опинилась? Нарешті збагнув…
Вона сиділа й терпляче чекала. На ній — святкова збірчаста спідниця, білий чепчик з оборкою, на раменах — квітчаста шовкова хустка.
— Канторка! Ти давно тут? Чому не розбудила?
— Я не поспішаю. А ще я подумала, що краще, коли ти сам прокинешся.
Крабат сперся на лікоть правої руки.
— Як давно ми не бачились!
— Давно, давно… — Канторка замріяно бгала між пальцями кінчик хустки. — Тільки інколи ти являєшся мені у снах. Ми ходили під високими деревами. Пригадуєш?
Крабат посміхнувся.
— Так, стояло тепле літо. Ти була у світлій сукні… Я пам'ятаю все, ніби це було вчора.
— І мені здається, ніби вчора… — кивнула головою канторка та обернулася до нього обличчям. — Про що ти хотів зі мною поговорити?
— Ой, ледь не забув. Ти можеш урятувати мені життя, якщо, звичайно, захочеш.
— Врятувати життя?
— Так.
— А як?
Крабат розказав, яка небезпека йому загрожує, і про те, що є один-єдиний спосіб допомогти йому — якщо вона відшукає його серед воронів.
— Напевно, це не складно. За твоєї допомоги, звичайно, — сказала вона.
— Не складно? Це може коштувати тобі життя, якщо ти не витримаєш випробування.
Канторка розмірковувала мить.
— Твоє життя мені не менш дороге, як моє. Коли я маю прийти до мірошника, щоби попросити в нього для тебе волі?
— Цього я тобі поки що не скажу. Згодом дам тобі знати, може, пришлю свого друга.
Потім він попросив її описати свій дім — як його знайти. Канторка спитала, чи має він при собі ножа.
— Ось! — Крабат простягнув їй Тондиного ножа. Лезо було чорне, як і весь останній час. Але, опинившись у руках канторки, воно заблищало. Канторка розв'язала чепчика, відрізала пасмечко волосся, сплела вінчика й дала його Крабатові.
— Це — наш знак. Якщо його принесе твій друг, я буду певна, що все, що він мені скаже, передав ти.
— Дякую тобі! — Крабат заховав вінчик до нагрудної кишені куртки. — А зараз повертайся в село. Я прийду трохи згодом. Пам'ятай: на храмовому святі ми — незнайомі!
— То ми з тобою не танцюватимемо?
— Танцюватимемо! Але не дуже часто. Розумієш?
— Так. Розумію.
Канторка встала, розправила на спідниці зборки й пішла стежкою до села. Звідти вже линула музика.
Між будинком управи і громадською клунею прямокутником було розставлено столи, лави, посередині — місце для забави. Коли туди прийшов Крабат, хлопці й дівчата жваво кружляли у танку, старші сиділи за столами й споглядали: худорляві чоловіки в коричневих і синіх святкових костюмах, пихкаючи люльками, попивали пиво; поряд із ними їхні гладкі дружини в недільному вбранні скидалися на барвистих квочок; вони ласували здобою й судили: хто кому до пари, а хто кому не до пари, хто, подейкують, збирається женитись, а хто — виходити заміж.